Ігор Скочиляс та Анджей Ґіль: Київська митрополія була третім рівноцінним партнером Речі Посполитої

На презентації книжки  «Kościoły Wschodnie w państwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji: metropolia kijowska w latach 1458-1795», яка відбулася в Українському католицькому університеті, дослідники розказали, що Церква була єдиною інституцією, яка на політичному рівні, протягом багатьох століть репрезентувала українську людність в Речі Посполитій.

Монографія має більше ніж 750 стрінок. Ігор Скочиляс іронічно називає її “наш grossbuch”

Монографія має більше ніж 750 стрінок. Ігор Скочиляс іронічно називає її “наш grossbuch”

На думку ректора Українського католицького університету о. д-р Богдана Праха, видання цієї  книжки відкриває нову віху в історичних дослідженнях церковної історії.   По-перше, автори шукають чинники які об’єднують два народи,  як давня історія співпраці Київської митрополії і керівництва Речі Посполитої, а не ті які ділять і, найчастіше, лежать на поверхні.  По-друге, дуже відповідально поставилися  до предмету свого дослідження, працювали  в архівах, аналізували документи стародавніми мовами. «З певністю можу сказати, що ця книжка не втратить актуальності і через 100 років, – сказав ректор, – вона задає тон в наукових дослідженнях».

Владика Борис Ґудзяк назвав цю книжку «сповненням мрій декількох поколінь українських і польських дослідників», які за комуністичної епохи не мали можливості вивчати і публікувати книжки присвячені історії Церкви.  «За авторами стоїть  люблінська історична школа з своїми видатними професорами Болеславом Кумором та Єжи Клочовським, – каже президент УКУ, – саме вони почали досліджувати більш прикладну історію. Історію Церкви, яка не стосується відносин між першоієрархами і королями, а  досліджує географію розташування єпархій, питання кількості парафій, як змінювалося життя людей за певний проміжок часу». «Так само і Ігор Скочиляс та Анджей Ґіль  проникнули у духовний світ тогочасних людей, постійно розширювали контекст, щоб показати читачам історичне тло на фоні якого відбувалися зміни в єпархіальному чи парафіяльному житті окремих», – сказав владика.

Декан Гуманітарного факультету, співавтор цієї монографії Ігор Скочиляс каже, що основним концептом цієї книжки є ідея про те, що Київська митрополія репрезентувала усі стани українсько-білоруського суспільства: не козак, не Байда Вишневецький, не шляхтич (польський, український, білоруський), а саме церква була найстабільнішим партнером Речі Посполитої. Окрім представницький функцій, які вона виконувала, Церква була основним творцем культури, а її  етос  «довгогторивання» (спільна територія, історична пам’ять, спільна літургія, ієрархічні структури) – тримали в єдності українські землі від Володимирового хрещення до XVIII ст.

Історик наголошує, що спільність території в часи пізнього Середньовіччя і протягом усього Нового часу базувалися на євхаристійному  принципі сопричастя. Ті люди, які кожної літургії приступали до причастя вважалися підданими єпископа, а єпископ вважався підданим  Київського митрополита. На думку дослідників, саме  сопричасність з Київською церквою створила  єротонію (сакральний простір українських земель), навколо якого  почала утворюватися і національна ідентичність.

Другий співавтор – професор Люблінського католицького університету ім. Івана Павла ІІ Анджей Ґіль

Другий співавтор – професор Люблінського католицького університету ім. Івана Павла ІІ Анджей Ґіль

Найдивніше те, що такий принцип зберігся і після Берестейської унії. Ігор Скочиляс наводив приклад Василя Григоровича-Барського, який спочатку вчився у Львіському єзуїтському колегіумі у Львові, але коли з’ясувалося, що він православний його відрахували. Але водночас, це не завадило  греко-католицькому  митрополиту Афанасію Шептицькому  дати йому  необхідні рекомендаційні листи для його подорожі у Святу Землю. Історик каже, що випадків співпраці між унійним і православним духовенством були тисячі.  В їхньому ключі можна  по-іншому подивитися і переоцінити  Хмельниччину, Гайдамаччину та інші історичні події в Україні.

Владика Борис каже, що кожен історик повинен прочитти цю книжку: “Вона є результатом напрацювань декількох поколінь українських і польських істориків, на плечах яких виросли автори”

Владика Борис каже, що кожен історик повинен прочитти цю книжку: “Вона є результатом напрацювань декількох поколінь українських і польських істориків, на плечах яких виросли автори”

Зі слів Ігора Скочиляса та Анджея Ґіля у особливостях співробітництва між українським духовенством з різних конфесій слід шукати відповідь на питання: “Чому в Україні, попри її поліконфесійність,  збереглася єдина  ідентичність і єдина держава?” Адже, за схожих обставин, в Югославії  з канонічної території  сербського патріарха утворилися одразу три різні держави: православна Сербія, католицька Хорватія і мусульманська Боснія. Відповідь полягає в тому, що усі церкви усвідомлювали свою приналежність до Київської митрополії та східної традиції. Навіть попри те, що митрополит Київський десятиліттями керував не з Києва, а з невеликого містечка Новгородок, що у теперішній Білорусії. “Строгий конфесіоналізм, соціальне дисциплінування та відповідальність за долю народу зробили церкву ще сильнішою”, – кажуть автори монографії.