Олюднити історію права: Тетяна Гошко захистила докторську дисертацію з антропології права
Викладачка УКУ, дослідниця середньовіччя Тетяна Гошко успішно захистила докторську дисертацію з теми «Антропологія міст і міського права на руських землях Корони Польської в XIV — першій половині XVII ст.» Дослідниця розповідає про шлях до докторської дисертації, перехід від історіографії до антропології права та ділиться планами на майбутнє.
Від кандидатської до докторської
Ви займаєтеся вивченням складної теми. Чи був шлях від кандидатської до докторської легким?
Ще за часів навчання в університеті я досліджувала німецьке право і Львів. Коли я прийшла до Ярослава Ісаєвича, він скептично поставився до моєї ідеї продовжувати дослідження в цьому напрямку, адже міське право дуже складна тема: необхідно знання мов і дуже багато часу на дослідження. У цьому напрямку деколи береш книжку на 1000 аркушів, але в ній може не виявитися нічого, корисного для твоєї роботи. Та щоби це зрозуміти, треба принаймні оглянути джерело повністю. У медієвістиці збираєш велику мозаїку по крупицях, на відміну від історії сучасності, де інформації дуже багато, і треба лише виділити головне. Я завжди кажу, що це «дисципліни старих». Ярослав Ісаєвич радив мені інші теми, та вони мені не подобалися. І я взагалі дуже вперта.
А коли вже згодом я працювала з Ярославом Романовичем Дашкевичем й готувалася до кандидатської зі своєї теми, я зрозуміла, що матеріалу в мене дуже багато. Спершу історіографія не була ціллю, але огляд історіографії з частини кандидатської виріс у цілу дисертацію. Це сталося випадково, ненавмисне. Але згодом я увійшла в смак та довгі роки займалася здебільшого історіографічними дослідженнями. Щоправда, незабаром після захисту кандидатської дисертації я написала невеличку монографію саме на тему магдебурзького права в Україні, яка була опублікована почасти за підтримки УВУ в Америці.
Як Ви почувалися молодою в цій дисципліні, за Вашим визначенням — для старих, просякнутою скептицизмом?
Нахабно! Але робота з Дашкевичем принесла мені багато корисного, він був суворим і вимогливим керівником, ми були буквально інфіковані цим. Там треба було або робити добре, або ніяк.
Ви не поспішали із докторською. Чому?
Насамперед, я йшла і до кандидатської доволі довго. Коли я працювала у Ярослава Ісаєвича, а згодом – і у Ярослава Дашкевича, перед нами не стояло пріоритетного завдання написати і захистити кандидатську. Ми займалися своїми дослідженнями, публікували статті у власному інститутському часописі, та не поспішали із захистом. Тоді нас мало хвилювали офіційні «зірочки» та «погончики», увесь цей антураж. Коли працюєш у науково-дослідному інституті, кандидатська для тебе нічого не змінює. Вже потім ми почали по черзі захищатися, і протягом кількох років я та інші колеги з Інституту успішно стали кандидатами історичних наук.
Та й на докторській мені не залежало. Коли я їхала на захист, вирішила, що мені байдуже, як проголосують. Те, що докторська не була для мене найголовнішим пріоритетом, дозволило й на захисті почуватися більш впевнено. Бо, на загал, я не люблю публічність. Люблю свою домівку, свій робочий стіл — і не люблю публіку. Попри тридцятилітній викладацький досвід, кожного разу переживаю перед новим курсом. А на початку навчального року завжди почуваюся ніби на сцені, граю прем’єру. Згодом, звісно, ми зі студентами звикаємо одне до одного — і мені стає комфортніше. Але через це і поїздки на конференції даються мені тяжко: кількахвилинний виступ потребує величезної емоційної віддачі. Саме тому я волію писати тексти.
Ви кажете, що захист кандидатської не був для вас пріоритетом. Що для вас було найважливішим?
По-перше, видати книжку. По-друге, заслужити повагу та визнання колег. Моїми опонентами були знані українські історики Наталя Яковенко, Наталя Старченко та Володимир Дятлов. Деякі їх зауваження були дуже слушними, і вони спонукають до роздумів.
Від історіографії до антропології
Як сталося, що в докторській ви відійшли від історіографії?
Антропологічний поворот стався теж дуже випадково. Я хотіла писати про історіографію, і думала навіть вивчати сучасну польську історіографію, бо вона дуже грунтовна. Серед іншого – це і підходи польських істориків до до вивчення міста, зв’язок польської історіографії з німецькою та французькою. Однак, предметна історіографія — не дуже популярний жанр в українській історичній науці. Коли ж я запитала себе, до чого сама схиляюся, то усвідомила, що мені не залежить на історіографії. Після того, як я отримала грант на упорядкування джерел, знову зрозуміла, що джерел дуже багато, і всі вони — вкрай цікаві для дослідження. Шкода було їх не використати — і я уклала збірку. Тоді ж отримала грант від БФ «Повір у себе» на монографічне дослідження на основі зібраного джерельного матеріалу.
Звідки постала антропологія та як вона переважила над історіографією?
Це теж сталося доволі випадково. Можна сказати, що так джерела лягли. Звісно, жартую. Але це запитання повертає мене до упорядкованої збірки джерел. Монографія мала бути роботою з джерелознавства. Антропологічний вимір привідкрився лише після уважного вивчення деяких джерел, у яких, зокрема, йшлося про ставлення до жінок, дітей, старих.
Крім цього, я завжди даю студентам багато генеалогії, бо коли вдається олюднити історію, самий історичний процес стає значно зрозумілішим. І студентам антропологізована історія значно цікавіша. Готуючись до пар, я багато читала з антропології, звертала на це увагу — і це дало свої результати, можна сказати, вибудувало оптику.
Мені захотілося наголосити на тому, що право є частиною будь-якої культури, що воно постає в системі культури. І на допомогу прийшла антропологія права — наука про те, як люди сприймають, розуміють та використовують право, як вони його усвідомлюють. Цей підхід є доволі популярним на заході, але в Україні роботи з антропології права висвітлюють переважно сучасну історію. Наскільки мені відомо, в українському історичному просторі я перша.
Що ви використовували як джерела?
Крім власне кодифікованого права, я залучала в дослідження й тестаменти, і листи, і хроніки, і навіть художню літературу: «Роксоланію» Кльоновича, тексти Папроцького, Двоновського та інших письменників. Автори того часу прямо наголошували на потребі людей у писаному праві. І паралельно з цими вимогами, автори правових кодексів у преамбулах зазначають, що вони видають кодекс, виходячи з потреби людей у праві, написаному простою і зрозумілою мовою. На прикладі цієї літератури можна роздивитися право в його динаміці, краще розкрити власне антропологію права. А на моє переконання, що більше публікуватиметься історичних розвідок зі змістом, орієнтованим на людину, то легше й цікавіше читацькій аудиторії буде сприймати історію.
Чи розвиток писемного права відображає якийсь принципово новий етап у розвитку сприйняття та використання права?
Чому взагалі з’являються записи права? Бо змінюється ставлення до писаного слова, і довіра до нього збільшується, натомість до звичаєвого права та усної присяги — зменшується. Також для тогочасних жителів міста стає важливим розуміти право.
Тогочасне право було пов’язане зі звичаєвим правом, а його запис був радше приватною ініціативою, а значить — воно могло суттєво відрізнятися в різних регіонах. Крім того, правом тоді користувалися вельми вибірково: у якихось випадках звертались до привілеїв, у якихось — до кодексів, а у якихось — до Литовського статуту.
Можна сказати, що право використовували в різний спосіб. Дуже показовий випадок стався у Львові. За законом жінки та чоловіки мали нести однакову відповідальність за перелюб. Насправді ж, жінки дійсно відбували покарання, а чоловіків карали значно рідше. На початку 16 ст у Львові в перелюбі було звинувачено одного вірменина і його полюбовницю. Обох закоханих стратили, посилаючись на закон про однакове покарання за перелюб. Та цікавинка в тому, що згодом вірменській громаді вдалося успішно оскаржити рішення й навіть отримати фінансове відшкодування за цей випадок. Виявляється, весь судовий процес стався внаслідок протистояння між магістратом Львова та вірменською громадою. І право тут використали не для справедливості, а заради покарання бунтівних вірмен. Однак, і Щербіч, і Гроїцький фіксують, що перелюб має каратися однаково, адже й чоловік і жінка рівні перед богом за порушення заповідей.
Із цього прикладу зокрема, та загалом – з історії права проглядає значно ширше історичне поле: і глобальні політичні процеси, і ментальні зміни в суспільстві. Наприклад, у період виникнення письмого права, на загал друкується більше книжок та з’являється більше освічених людей. Тогочасні міщанські книгозбірні вже містять багато книжок, але майже в усіх книгозбірнях знайдеться один чи декілька правових кодексів.
Чи ви вже взялися за нову роботу?
Продовжуючи напрямок антропології права, я планую підготувати статтю про вживання алкогольних напоїв у місті 16–17 століттях, а також — вивчити питання формування правової свідомості міщан. В планах також нові археографічні проекти.
Записала Катерина Глущенко.
Оригінал інтерв’ю на загальноуніверситетському сайті.