24 жовтня 2018 року відбулась зустріч Наукового товариства істориків “Sub rosa” із відомим українським істориком Юрієм Волошиним. Тема зустрічі була промовистою – “Бути чи не бути”.
Яким ж має бути історик у ХХІ столітті? І, взагалі, як бути істориком у сучасних реаліях? Це питання не лише постійно обговорюється в наукових колах, а й зовсім практично виникає щодня перед студентами історичної спеціальності – майбутніми істориками.
Важко зрозуміти сучасність без історичного бекґраунду, тому вчений розпочав зустріч із короткого вступу про формування сучасних українських історичних шкіл. Історик розповів про стан науки у 90-ті, за часів т. зв.“архівної революції”. Саме тоді, несподівано для усіх, відкрилися архіви. Дослідники тоді настільки захопилися цією лавиною інформації, що навіть не ставили під сумнів віднайдені джерела. Одразу з’явилася величезна кількість досліджень у сфері репресій та історії Церкви. Ці праці були справді вартісними в плані інформації, але історики тоді писали, як уміли, а уміли вони поки що… “по-радянськи”.
Як зазначив наш гість, історикам було важко вибратися з лабет пострадянської історії. По-перше, багато з них були сформовані попереднім періодом, по-друге, головні методологи в минулому були тісно пов’язані з марксизмом-ленінізмом. Проте наука незалежної України потребувала чогось нового – нових підходів, нового бачення історії як такої. Врешті 1995 року у Львові відбувся Конгрес істориків, де відбувалась активна дискусія щодо того, як має писати український історик.
Тим не менш, усі методологічні зміни в історії, що відбувалися з 1930х по 1990ті на світовій арені, залишалися поза нашою історіографією, адже Україна про них навіть “не чула”. На думку, Ю. Волошина проблема української історіографії полягає у невикористанні нових закордонних методологій. Окрім цього, часто-густо історики не володіють т. зв. “історичною мовою” закордонних дослідників. Ба навіть більше, ми зіткнулись із жахливим явищем, що часто в університетах викладачі лишень переповідають прочитане у книжках, без належного практичного використання методології історіописання. Ще одну проблему історик вбачає у недостатній академічній мобільності: її часто організовують для студентів, однак випускають із виду викладачів, які не менше потребують ділення досвідом. Зміни ж в шкільній історії, як пояснив дослідник, взагалі закінчилися заміною класової боротьби на національну і пересуванням кінцевої точки подій. Через це і виходять викривлення: XVII століття вважається школярами “цікавим”, а XIX – “нудним”, хоча для історика це зовсім не так.
А як щодо історичних шкіл? Справді випробувана, хоч із своїми неточностями, існує історична школа КМА; паралельна розвивається в УКУ. Однак українським історикам все ще заважає бюрократизація архівів, обмеження доступу до них, технічні проблеми, брак відряджень у державних вузах, інші недоліки пострадянської традиції. Виходом стають хіба позаструктурні гранти, однак вони мали б підтримувати істориків, а не ставати єдиною можливістю у їх розвитку. Це при тому, що дослідники в Україні мають непочатий край роботи і величезні перспективи. Тим більше, що не лише в нас, а й за кордоном відчувається проблема скорочення гуманітарної бази і потреба в істориках зростає.На жаль, істориків стримують і зовсім не матеріальні речі. Попри відсутність політичного тиску, є тиск суспільної думки. З’являються погрози у Фейсбуці (особливо щодо вивчення XX-XXI століття), лунає часта критика, яку, приміром, Я.Грицак вже вважає нормою. Звісно, злободенні теми завжди підніматимуть вири дискусій, але ми маємо потрохи звільнятися від цього однобічного сприйняття історичних тем суспільством.
Серед особливих перспектив для істориків Юрій Волошин виділив археологію, історичну демографію та економічну історію. У нас справді багато щорічних знахідок та потужна музейна складова, що дає гарну базу для досліджень. Щодо історичної демографії, то тут досліднику було що розповісти – адже нині ця галузь є його спеціалізацією. Багато даних, що можна було б порахувати, так і не пораховано, наприклад, населення на українських землях в XIX столітті, хоча документів для цього вистачає. Економічна історія була доволі розвиненою в радянський час, хоч і з акцентом на “боротьбу за економічне визволення класів”. Працюючи із своїми джерелами, Юрій Волошин вже натрапляв на цікаві знахідки в цій галузі – наприклад, що Гетьманщина найбільше торгувала не зерном, а волами. Тому Україні все ще бракує дослідників з економічної історії.
А от чи має бути історик публічним? Це важке питання – погодився дослідник. Однак запевнив: люди зовсім різних генерацій хочуть читати історію чи слухати її. Вони потребуватимуть публічних лекцій та дискусій, і якщо туди не йтимуть професіонали-історики, ніша буде заповнена політиками та журналістами. Тож у підсумку усі згодились, що наш час вимагає від історика бути багатопрофільним та відкритим, однак натомість дає дуже багато перспектив та можливостей, що вже зараз відкриті для нашого, студентського покоління.
Підготували члени Наукового товариства істориків УКУ “Sub rosa”
Стасюк Ольга, Гнип Ольга-Марія