― Максиме, знаю, що навчатися до Львова ти приїхав з Криму. Звідки вперше почув по Український католицький університет і, чи не відлякувала тебе думка про шалену відстань?

― До Львова на постійне місце проживання я переїхав у 2014 році, відразу після окупації Криму російськими військами. Я був активістом Майдану, одним із учасників спільноти, яка пізніше стала відома як “група Сенцова-Кольченка”. З українським кінорежисером Олегом Сенцовим ми познайомилися під час кримського Майдану, а Сашко Кольченко – мій близький друг вже багато років. Разом ми організовували у Криму громадські акції на підтримку учасників Революції Гідності. Однак з початком відкритого російського вторгнення, я вирішив, що більше користі принесу своїй країні на «материку», тому переїхав. Те саме казав і хлопцям, розуміючи, що якщо вони продовжать свою діяльність в Криму, то їх посадять. Наші шляхи тоді розійшлися, і потім ми зустрілися лише в 2019-му році в аеропорту Бориспіль, після їхнього п’ятирічного ув’язнення в російських в’язницях…

Про УКУ я почув майже відразу, коли переїхав до Львова. Але спершу я поринув у громадський активізм та продовжив свою журналістську діяльність. І лише на кінець 2017 року я зрозумів, що хочу повертатися до академічного життя. У Криму я планував починати писати дисертацію з політичних наук і продовжувати навчання в аспірантурі, але через політичні розбіжності з потенційним науковим керівником і загалом через революційну ситуацію, в якій треба було брати участь, я вирішив, що наука почекає. Треба було не писати історію, а творити її. Зрештою, коли я трохи виснажився від громадського активізму, то вирішив, що прийшов час повернутися до академії. Оскільки я жив у Львові і хотів продовжувати навчання за своїм фахом історика, то зрозумів, що кращого середовища за Український католицький університет не знайти. Злочин тут не вчитися. Так я і вступив на магістратуру, а згодом продовжив навчання на аспірантурі.

― Ти навчаєшся на програмі з історії, цікавишся новою та новітньою історією України, зокрема історією політичної думки. Чому вирішив вивчати саме цю ділянку?

― Це скоріш пов’язане з моїм захопленням громадським активізмом і політикою. Для цього вивчення історії політичної думки – це добре теоретичне підґрунтя, бо ми завжди можемо аналізувати вчинки, позиції, декларації чи ідеї людей минулого для того, щоб спробувати не повторювати їхніх помилок. Між тим я багато років цікавлюсь філософією, починаючи від європейської класичної думки, закінчуючи сучасною постмодерною філософією. Інтелектуальна історія, зокрема історія політичної думки, розташовується між ділянками, які мене найбільше цікавлять – політикою і суспільною сферою, а також філософією.

― Твоїм науковим керівником є людина широкого кругозору, відомий і шанований всіма професор Ярослав Грицак. Працювати з ним мріє чи не кожен студент УКУ (і не тільки в межах нашого університету). Розкажи як ви познайомилися і, чому твій вибір зупинився на ньому? Чи не було сумнівів або побоювань щодо надмірного навантаження за такої співпраці?

― Заочно, я, як і будь-яка людина, яка цікавиться історією та історіографією України, знав професора Ярослава Грицака віддавна. Ще в Криму я читав його книжку про Івана Франка, яка стала класикою сучасної української історії. Крім того, я знав, що він потужний публічний інтелектуал, який сповідує широкі погляди. Мабуть, найсильніша сторона пана Ярослава, як інтелектуала, це відсутність упереджень, табуйованих тем чи так званих «святців», які для великої кількості інших українських істориків є цілковито непогрішними, і взагалі їх не можна коментувати. Мені здається, що для історика дуже важливо не мати тем, про які не можна говорити чи ставити під сумнів. У цьому сенсі Ярослав Грицак дуже добрий історик.

Наше перше знайомство відбулось заочно, коли я служив в добровольчому батальйоні Збройних сил України «Айдар» у Луганській області. Тоді до нас приїжджав Павел Пеньонжек, відомий польський журналіст, що працює з гарячими темами по всьому світу. Він є автором книжки про війну на Донбасі під назвою «Привітання з «Новоросії» та «Війна, яка нас змінила». Раніше я був знайомий з Павлом через громадський активізм. І тут ми зустрілися на Сході. Тоді я ще не знав, що на той момент він був магістрантом професора Грицака. Саме Павел розповів йому про мене  – ще одного історика, який воює на Сході.

Вступивши в УКУ, я цілеспрямовано вирішив працювати з паном Ярославом над своєю дипломною роботою. Мені було цікаво досліджувати український соціалістичний рух, саме в лоні якого народилася ідея незалежної держави, про що багато хто сьогодні воліє забути. На кафедрі я дізнався, що Ярослав Грицак має заплановану зустріч у трапезній (назва їдальні в Українському католицькому університеті, – ред.). Тож, маючи ці орієнтири, я пішов знайомитись наживо.

Коли я туди зайшов, то побачив, що він говорить по телефону. Мені стало ніяково, бо переді мною живий класик української історіографії, і що я йому буду казати? Мовчки став перед професором, і бачу як він забирає від вуха телефон, запитуючи: «Ви до мене?» Я згідно киваю головою, кажу, що мене звати Максим і я б хотів писати в нього магістерську роботу. На що пан Ярослав у відповідь: «Мені про вас казали!». Хапає мене за руку, щоб ніде не втік, і продовжує говорити по телефону. Коли він закінчив, ми взяли кави і почали обговорювати тему моєї роботи. З тих пір ми тісно співпрацюємо. Я дуже його люблю і поважаю. Вважаю, що мені з ним пощастило, попри те, що пан Ярослав справді вкрай вимогливий. Однак у цьому є також свої плюси, адже якщо ти хочеш займатися наукою, то мусиш бути внутрішньо організованим.

― Що вплинуло на твоє рішення піти воювати у складі добровольчого батальйону ЗСУ «Айдар»? (Максим Осадчук служив у батальйоні «Айдар» у 2014-2015 рр.) 

― Було декілька причин. По-перше, в Криму під час подій Майдану я був у статусі громадського активіста, в якого зі зброї був тільки мегафон (рупор, – ред.) і плакат. З таким «озброєнням» ми намагалися протидіяти спочатку диктаторському режиму Януковича, який віддавав накази стріляти в людей, а потім другій за силою армії у світі – російській. Тоді ми чекали, що Київ віддасть наказ українським військовим, які були готові в Криму чинити збройний спротив. Мені досі боляче про це говорити. Ходили чутки про потяг Правого сектору, який начебто має приїхати з Києва, щоб захищати Крим. Ми ходили на вокзал час від часу, але ніхто не приїжджав… Коли російські війська заблокували наші військові частини на півострові, українські солдати майже не чинили спротиву. Вони казали, що їм просто не дають наказу з Києва.

Попри те, що це було боляче, для мене це стало ще й актом дорослішання. Тоді я зрозумів, що потрібно брати до рук зброю і боронити своє. Я припускаю, що якби тоді наша країна розпочала війну за свою територію в Криму, то подій на Донбасі, можливо, й не було б. Бо на початку подій на Сході України всі мітинги, підтримувані Росією, почалися саме з бажання «кримського сценарію». Проросійська частина місцевої еліти хотіла безкровного приєднання до Росії. Ця ілюзія стала початком тих подій. З цими думками я переїхав з Криму до Львова, розуміючи, що, скоріш за все, вже не повернуся, принаймні, на період російської окупації.

Вже зі Львова я слідкував за новинами про Іловайський котел, події на Сході і те, як поступово ми втрачаємо все більше території. Я волонтерив, допомагав збирати необхідні речі для наших військових, але ніколи не розглядався себе як людину, що може взяти до рук зброю і піти боронити свою землю. Тоді в мене стався злам. Я почав частіше запитувати себе, чого тут відсиджуюсь? Маю дві руки, дві ноги – цілком здоровий. А там, на Сході, людей, які молодші за мене, вбивають… Так я усвідомив, що не маю права говорити про потребу захищати Україну, коли сам цього не роблю. І вже восени 2014 року я приїхав з волонтерами у місто Щастя, де  «постукав» на базу батальйону «Айдар» зі словами: «Візьміть мене». Я нічого не вмів. Дякувати Богові перший час, коли я тільки приїхав, було певне затишшя. Тоді я зміг опанувати зброю, поїздити на полігон і трохи потренуватися перед тим як брати участь у бойових діях.

― Хто підтримав тебе в цьому виборі?

― Тоді чимало серед моїх знайомих активістів зі Львова пішли добровольцями в батальйони «Айдар», «ОУН», «Шахтарськ», «Донбас» та інші. Відповідно в цьому виборі мене підтримала моя «політична родина» з громадської організації, до якої я належав. Мамі я повідомив про це вже на третій місяць своєї служби. Вона на той час була в Криму. Тоді на неї посипались погрози, бо я не приховував того, що служу на Сході, давав інтерв’ю. Для мене було важливо донести, що російськомовний кримчанин лівих поглядів, не націоналіст, бо на той момент я себе ним не вважав, також боронить Україну. Я хотів показати, що наша ситуація значно складніша, ніж те, що показують російські пропагандисти. Саме через це я не намагався шифруватись.

Моя мама жила в селі Малоріченське, звідки, до речі, походить співачка Джамала. Її родина жила на паралельній вулиці, і Джамала виступала на святкових заходах у нашій школі. Тоді вона ще була просто Сусаною.

Зі стартом протестів у Криму почався тиск на місцевих жителів, яких зобов’язували активно виступати на підтримку Росії. Ті, хто намагався ухилитися від таких дій, підпадав під допити, різні виклики. Тому ми вирішили, щоб мама під кінець 2014 року назовсім переїхала в Тернопіль, де жили наші родичі. Та навіть попри те, це рішення їй давалось не легко. Варто розуміти, що в свої 63 залишити все і переїхати – це великий стрес. Однак це було кращим рішенням, ніж жити в постійній тривозі, розуміючи, що будь-якої хвилини з тобою може щось статися. У Криму досі люди зникають…

― Що інакше пізнається на війні? Що ти для себе переосмислив?

― На війні найкраще пізнається цінність людських стосунків. Служба на «передку» виглядає приблизно так: є хлопці і трохи дівчат, які прикривають тобі спину, а ти прикриваєш їм. Ви дієте як одне ціле. Ввечері за чаєм або під час чистки зброї ви розповідаєте одне одному анекдоти, спілкуєтесь про життя та всяку бувальщину. У цьому колі ти розумієш, що це твоя родина, а з іншого боку – вороги. Все інше не важливо – ні твої політичні погляди, ні віросповідання, ні ставлення до певних політичних подій. Має значення тільки те, хто твій, а хто чужий.

Через певний час після повернення зі служби я почав допомагати ветеранам війни інтегруватись у суспільство, починаючи від психологічної підтримки, закінчуючи працевлаштуванням. Адже направду повернутись до звичного суспільного життя після війни для ветеранів дуже тяжко. Тут треба крутитися, вступати в складні відносини з людьми, старатися оминати різні «хитрощі», думати про соціальну субординацію. Натомість на війні цього всього немає. Війна дуже добре виявляє хиби і водночас хороші якості в людині. До прикладу, якщо ти жадібний і не хочеш ділитися, то це стає помітно одразу. Так само одразу помітно, в якої людини добре серце, бо в тих умовах дуже чітко увиразнюється сутність речей.

Крім того, людей дуже змінює розуміння того, що ти можеш померти в будь-який момент. На мене це теж вплинуло. На війні ми проходимо через вкрай суперечливі речі. З одного боку, боронимо своє життя і тих, хто в тилу, а з іншого – усвідомлюємо, що для цієї оборони доводиться вбивати інших людей. Тому маємо про це пам’ятати і створювати для хлопців і дівчат, які звідти повертаються, відповідні умови з розумінням того, через що вони пройшли.

Часто хлопці, з якими я працюю, жаліються на те, що повернувшись додому, їхні родини та друзі спілкуються з ними так, ніби нічого не сталося. Це важко сприйняти, бо кожен, проведений на війні день, давався непросто. Нам доводилось долати чимало. На нас не рідко скеровували систему артилерійського вогню «Град», що має сорок снарядів. У такі миті ти усвідомлюєш, що маєш обмаль часу для того, щоб впасти до землі або добігти в бліндаж чи окоп. Коли ти впав, то починаєш рахувати. Чуєш як один снаряд вибухнув за сто метрів, інший за п’ятдесят, ще інший за сто п’ятдесят. Це триває до хвилини, але для тебе це вічність, яку ти переживаєш на війні раз-по-раз.

Після такого в мене теж почалися проблеми. Я змушений був звернутися до фахівця. Та, на жаль, багато військових досі так і не наважуються визнати свою потребу в допомозі. Чимало ветеранів не можуть подолати упередження, пов’язані з патріархальним вихованням, яке трактує, що хлопець чи чоловік не має права бути слабким, а тим паче говорити про свої проблеми. Зараз тільки за офіційними даними у нас нараховується близько 500 тисяч учасників бойових дій, і ця цифра щороку зростатиме. Тому так важливо формувати культуру прийняття і розуміння ветеранів з боку суспільства.

― Після участі у війні на Сході як тобі вдалося «перезавантажитись» і чим ти почав займатися далі?

― Я повернувся до мами в Тернопіль і близько двох місяців просто не робив нічого. Це якраз було під новий рік. Я пригадую, як ми тоді пішли разом гуляти. Люди святкували. Довкола бігали діти, кидали петарди. Зрозуміло, що коли ти провів багато часу на передовій, і чуєш вибух, то за звичкою падаєш. Я вкотре підводився, струшував з себе сніг і заспокоювати себе тим, що нічого не сталось. Але між цим я все-таки усвідомлював, що зі мною відбулося щось незворотне. Далі в мене почалися проблеми зі сном, що стало причиною взятися за своє здоров’я, і почати над ним працювати. Я спілкувався з фахівцями і поступово почав повертатися до звичного життя.

Тоді ще в Україні тримався доволі турбулентний період. Майданівська хвиля протестів не вщухала. Почалось багато викликів, зокрема пов’язаних з захистом прав людини. Тоді громадська діяльність та волонтерство стали для мене терапією після повернення.

― Не можу не згадати той факт, що у 2020 році ти отримав почесну премію Вічного фонду Тимоша та Геновефи Шевчуків за кращу магістерську роботу з історії. Грошову винагороду (200 доларів США) ти вирішив пожертвувати в докторський фонд УКУ імені Героя Небесної сотні Богдана Сольчаника. Це справді жертовний вчинок. Що тебе підштовхнуло пожертвувати кошти саме в цей фонд?

― Як вже згадував, я з великою повагою ставлюся до свого наукового керівника. Зараз це кажу не тому, щоб «задовольнити процедуру», а справді щиро. Я намагаюся вчитися в нього, як треба діяти не лише в науці, але й в громадському і суспільному житті. Вручення цієї премії за кращу магістерську роботу, яку я писав під керівництвом Ярослава Грицака, збіглось у часі з його 60-ти річчям. На своєму ювілеї пан Ярослав закликав гостей замість подарунків пожертвувати кошти на підтримку Фонду імені Героя Небесної сотні Богдана Сольчаника, який щороку надає стипендію на навчання одному аспірантові-історику. Богдан Сольчаник був його учнем та молодим колегою в УКУ, тому я вирішив віддати на це діло кошти, які тоді отримав.

― Цього року ти став стипендіатом фонду імені Богдана Сольчаника. Що це для тебе означає, і до чого мотивує? 

― Для мене це велика честь і відповідальність. Зараз багато аспірантів мають біль, який пов’язаний з роботою і паралельним навчанням. На жаль, відсутність достатньої матеріальної підтримки стає для багатьох причиною полишати науку. Тому наявність цієї стипендії в університеті не лише сприяє молодим науковцям у досягненні їхніх цілей, а й мотивує їх продовжувати наукові студії, які, якщо говорити відверто, в Україні є жертовною практикою. Отримавши цю стипендію, я розумію, що не маю права відступитися від своєї дисертації. Мушу вкласти в неї достатньо сил і натхнення, хай як не було б важко.

― Чи думав ти, чим би хотів займатися після закінчення аспірантури?

― Так. Перш за все, я планую захищати дисертацію, бо наскільки мені відомо, за теперішніми правилами Міністерства освіти і науки, потрібно це зробити не довше, ніж через пів року після завершення навчання. Сподіваюся це переглянуть, тому що для багатьох людей це ще один великий виклик. Крім того, я планую продовжувати працювати з громадським сектором. Як тренер-консультант, я працюю з міжнародними організаціями, які діють в Україні, зокрема в галузі реінтеграції ветеранів і громадської освіти. В мене також великий досвід в громадській діяльності, більше 12-ти років роботи у сфері журналістики. Я б хотів ділитися всім, що знаю і вмію з громадськими активістами в Україні. На початку своїх тренінгів я завжди кажу, що війна не закінчилася. Навіть якщо бойові дії на Сході «заморожено», то фронт боротьби за краще майбутнє повинен пролягти в кожному населеному пункті України. Нам треба залучати активних, ініціативних людей з різних сфер, які є нашим кадровим потенціалом, для того, щоб реалізовувати свої проєкти і змагатися з Росією за «душі» людей на окупованих територіях. 

Також я б хотів продовжувати свою наукову діяльність, можливо навіть трохи викладати в університеті. У мене вже навіть є ідеї для кількох спецкурсів, але поки я ще аспірант, не пропоную їх, бо є чим зайнятися. Ще, можливо, хотів би продовжив наукові студії з філософії, бо дуже тягне у ту сферу.

Довідка.

Богдан Сольчаник народився 25 липня 1985 року у м. Старий Самбір, Львівської області. Український історик, громадський діяч, активний учасник «Чорної Пори», викладач Кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету. Загинув від кулі снайпера на Майдані 20 лютого 2014 року. Герой України.

З великої пошани до викладача в УКУ встановлено пам’ятну дошку  та засновано стипендію для навчання на докторській програмі. Докторська стипендія імені Богдана Сольчаника присвоюється щороку найкращому аспірантові, який готує дисертацію на міждисциплінарну тематику.

Скласти пожертву у Фонд можна за посиланням.

Розмовляла Діана Мотрук 

Фото з особистого архіву Максима Осадчука

Джерело: «Твоє місто»