Викладачі і працівники Гуманітарного факультету Українського католицького університету діляться спогадами про професора Ігоря Скочиляса (5.04.1967-20.12.2020), завідувача кафедри історї ГФ УКУ.

Андрій Ясіновський, декан Гуманітарного факультету. 

ГУМАНІТАРНІ ОБРІЇ ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА

20 грудня 2020 року гуманітарна спільнота зазнала важкої втрати. Відійшов у кращий світ колега і друг Ігор Скочиляс. Ігор був визначним науковцем, викладачем і адміністором науки та вищої школи — однаково великим у всіх цих трьох іпостасях. Втіленням досконалого університетського професора .

Але передусім Ігор був другом. Коли втрачаєш друга, смуток стискає серце, в середині щось перевертається, валяться стіни. Думаєш про те, як багато не встиг йому сказати і як багато не встигли разом зробити…

Я знав Ігоря 30 років. Ми уперше зустрілися у 1990-му у відділі рукописів наукової бібліотеки імені Стефаника, куди обоє вчащали вечорами заради підробітку, описуючи рукописи для каталогу. Це були скрутні часи, і нам обом треба було якось утримувати наші молоді родини.

Співпраця почалася у кінці 1990-их, коли Ігор працював у Інституті історії Церкви ЛБА, де, зокрема, відповідав за редагування часопису «Ковчег». На пропозицію редакції я тоді опублікував рецензію і статтю у 2 і 3 числах журналу, а також радо допомагав із вичитуванням грецьких і латинських цитат.

Інтенсивне, щоденне спілкування почалося восени 2010-го коли Ігор, прийняв пропозицію обійняти посаду декана й очолити Гуманітарний факультет. Я тоді був новопоставленим завідувачем кафедри КлаВіС, тож нам було що будувати разом. Пригадую, як першу напівофіційну розмову ми відбули за обідом в їдальні на Свєнціцького. Коротко розпитавши про бюрократичні справи, Ігор з великою довірою промовив: «Упевнений, ми добре спрацюємося». В різних форматах ця співпраця тривала десять років.

Робота Ігоря на посаді декана Гуманітарного факультету була добре організована. Чітка візія, докладні порядки денні засідань, бичення перспективи. Мабуть, кожен член факультетської спільноти добре розумів власну місію і почувався важливим і необхідним елементом відлагодженої системи. І факультет впевнено рухався «від слави до слави».

Студенти в особі Ігоря знаходили підбадьорення, підтримку чи спонуку до праці. «Примусити до успіху» — таким простим було його ефективне гасло роботи зі студентами. Він був дуже вимогливий до кращих студентів, особливо власних учнів, піднімаючи їх на захопливу висоту свого наукового польоту. А скромні успіхи посередніх оцінював поблажливо і по-філософськи: якось більш ніж скромний студентський виступ він скрушно охарактеризував стихом із псалма: «Всякоє диханіє да хвалить Господа» (Пс. 150:6).

Колеги-викладачі чули від нього і слова заохочення, і,коли треба було, вирозумілу, принципову критику. Вкрай вимогливий до себе, Ігор вимагав високої відповідальності й віддачі від співпрацівників. Він заохочував до наукової праці, пошуку нових міжнародних партнерств, вдоконалення курсів, демонструючи повсякчас особистий приклад високого академічного служіння.

Пригадується, як у 2012 році, період жорстких нагінок на УКУ з боку табачниківського Міністерства освіти, науки і спорту, ми усім факультетом швидко і злагоджено працювали під керівництвом Ігоря, щоби виконати всі вимоги й отримати акредитацію факультетських програм попри бажання засланих комісій знайти достатньо недоліків, щоби ці програми закрити. За 10 днів численною факультетською командою ми написали й опублікували понад 60 методичок з усіх дисциплін бакалаврату й маґістерки з історії, уклали акредитаційні справи щодо обох програм по кілька сотень сторінок кожна, упорядкували томи кафедральної й деканатської документації, що її вже наступний уряд скасує як зайву. Якось деканаті ми роздруковували, вичитували, корегували прошнуровували товстезні зшитки акредитаційної справи. І коли вже далеко позаду був офіційний кінець робочого дня, і вже починали розпливатися перед очима рядки нескінченних таблиць, раптом прозвучав Ігорів голос: «А зараз перерва на перекуску, кур’єр привіз піццу». Треба було підбадьорити й мобілізувати втомлених спіпрацівників на останнє зусилля, бо того ж вечора документи разом з Ігорем мали відбути до Києва. Це була неймовірна школа командної роботи!

У 2013 році за ініціативи Ігоря Скочиляса у Крехівському василіянському монастирі відбувся виїзний науково-практичний семінар щодо реформування історичної програми на Гуманітарному факультеті «Від „схеми“ Михайла Грушевського до інноваційної гуманітарної освіти». Для залучення нових студентів потрібна буда «гламурна» програма. У своїй програмній промові Ігор тоді проголосив «еластичну» відмову від домінуючої українських вишах традиційної моделі та перехід до викладання гуманітарних дисциплін, заснованого на сучасних інноваційних методах і підходах світової історіографії. Для історичних дисциплін це передбачало передусім переведення їх дидактики у цивілізаційний контекст. Тоді це було сміливим і захопливим експериментом, який в цілому успішно зреалізувався, і вивів історчину програму УКУ у вищий ешелон української гуманітаристики.

А скільки зусиль було інвестовано в розробку цілей, завдань і навчальних планів новиї програм на факультеті — філології й культурології, які відкриліся 2016 року, і разом з історичною програмою увійшли до тріади освітньої моделі Artes liberales!

Коли Ігор відчув покликання для служіння розвиткові науки вже в рамках цілого університету, ставши проректором з науки УКУ, обставини склалися так, що «гуманітарна» парасолька — «офіційний» клейнод деканської влади на факультеті — перейшла до моїх рук. Я отримав від Ігоря гуманітарний «домен» у зразковому стані, з добре впорядкованими усіма документальними, фінансовими і кадровими справи. Служіння було виконане сповна.

Переселившись на Свєнціцького, а згодом на «ректорський» поверх Центру Шептицького, Ігор не гордував гуманітаріями. Продовжував викладати (іноді його навантаження удвічі перевищувало необхідну норму для професора і проректора), знаходив час відвідувати семінари чи спільно попити кави й поділитися новинами. Ігор безмежно любив Гуманітарний факультет, у творення якого вклав стільки душі. І коли, скінчивши каденцію праці в ректораті, мав нагоду повністю зануритися в наукову працю, все ж, після вагань, вирішив повернутися на факультет у якості керівника створеного Вченою радою УКУ Центру релігійних студій і завідувача об’єднаної кафедри історії. Тут він міг більше не «малювати парканів», натомість збирався більше часу займатися дослідженнями, ділитися зі студентами результатами наукових знахідок і відкриттів, виховувати нові покоління науковців в маґістратурі та аспірантурі. Він хотів допомогти підняти гуманітарну й передусім історичну освіту в УКУ на новий рівень, бо знову назрів для цього час, і, мабуть, прагнув знову зануритися у напружений творчий неспокій серед друзів і однодумців, яких цінував і з якими провів стільки часу«під смоковницею», за кавою і бесідою…

Недовго зміг пройти Ігор цією новою стежкою свого життя, яке так рано і трагічно обірвалося. Нема більше доброго друга, колеги, порадника. Нема широких плечей, за якими можна було приховати різні неспроможності — брак ініціативи і відваги, страх, безпорадність чи нехіть, сподіваючись, що Ігор все владнає, так як, не шкодуючи свого часу і здоров’я, він смиренно робив це упродовж років, працюючи і за себе, і за всіх.

Залишилися моральні імперативи, які кличуть взяти і зробити, те, що Ігор не встиг, не докінчив, не дописав, не докорегував, не опублікував. І за його прикладом продовжувати невтомною органічною працею одну з найважливіших справ його життя — розбудовувати історичну й гуманітарну науку та освіту.

Своїми добрими і гідними ділами сотворімо упокоєному в Господі Ігореві вічную пам’ять!

Роксолана Авдикович, аспірантка, викладачка кафедри історії

 * * *

Пан Ігор Скочиляс передусім був Людиною. Спочатку він бачив особу, а вже потім займану нею посаду чи певну соціальну роль. Найчастіше звертався до людини на ім’я. Був відкритий на іншого/іншу, цікавився його/її життям і старався приймати особливості інших. Знаходив час вислухати, почути, при потребі порадити чи допомогти. Був християнином на практиці, в щоденному житті.

Хороший науковець. Сприяв і підказував іншим як рухатися таким шляхом. Вів за руку, як батько, виходив на зустріч з ідеями та пропозиціями. Дбав про ефективність навчання для студентів, аспірантів. Тримав високо планку, був за якість і доброчесність в науці.

Пан Ігор був не стільки керівником у колективі, скільки ефективним лідером. Впевнено і наполегливо рухався вперед, але не для того щоб самому бути попереду, а бути разом з іншими і спільно досягати поставлених цілей. Пану Ігореві вдалось сформувати спільноту на Гуманітарному факультеті, тому усілякі виклики вдавалось долати спільними зусиллями. Спільнота факультету не лише неустанно долала виклики, але й спільно знаходили час і можливості провести час «під смоковницею» (за горнятком кави, на Гуманітарних бесідах, під час спільних подорожей).

Пан Ігор дидактиком. Умів за допомогою певних образів в простий спосіб пояснити складні речі: про «спільну клумбу» і садівника, який може полити сусідню клумбу, якщо є така потреба; про «туристів у човні», які б могли не лише просто плисти, а зробити щось корисне, наприклад, помалювати палубу і т.д.

Динаміка пана Ігоря спонукає і нас в даний час не сидіти, склавши руки, а продовжувати рух, працювати, навчати, навчатись, ділитись, спілкуватись, слухати і служити одне одному, пам’ятаючи про його щиру посмішку.

Іван Альмес, старший викладач кафедри історії, академічний координатор Центру релігійної культури

 СПОГАД ПРО ОСТАННЮ ЗУСТРІЧ В УКУ

Важко писати і згадувати, бо пройшло всього-на-всього декілька днів.

Але хочу поділитися спогадом про останню зустріч з паном Ігорем в УКУ. Це було в середині листопада. Уже не пам’ятаю, якого саме числа, але точно після обіду. Як завжди ми запланували невелику нараду про «поточні справи» програми «Київське християнство». На п’ятому поверсі Центру Шептицького, в офісі 512. Насамперед пан Ігор, як завжди, запитав як у мене справи і чи все добре. Оскільки тільки другий рік викладав, тому часто розпитував про моє викладання. Потім обговорювали заборгованість видавничих проектів, зокрема перед працівниками (редакторами, коректорами і т. д.), що особливо боліло пана Ігоря. Зрештою стисло проговорили про плани видавничі, навчальні й наукові програми «Київське християнство» та Центру релігійної культури. А також багато інших «поточних справ», проте, як завжди, максимально «по суті справи» – стисло, тезово та з конкретними рішеннями.

Під час карантину бачилися з паном Ігорем не так часто як завжди. Вирішували справи в онлайн режимі. Проте цієї зустрічі чітко помітив, що у пана Ігоря появилися набагато більше сивини. Те, що він був більш, ніж часто виснажений і втомлений – не було дивиною, тому про це не говорив. Але про сивину сказав. Зрештою пан Ігор тільки усміхнувся і нічого не відповів…

Найбільше, що запам’яталося цієї зустрічі – це прощання. Ми прощалися десь тричі. В офісі, потім біля офісу… Зрештою пан Ігор провів мене в коридор, ще тут розмовляли…

Таких розмов про «поточні справи» за шість з половиною років співпраці було безліч. За що дякую! Проте, не знаю чому, особливе прощання після таких нібито звичних зустрічей було лише одне. На жаль, останнє…

Катерина Бондарева, керівниця проєктів і програм деканату

 * * *

Дякую Тобі, Господи, що поставив на моїй життєвій дорозі Учителя — світло мудрості, добра, життєдайності, турботливості за всіх і все, працьовитості, високої духовності.

Кожна зустріч у студентській авдиторії була неймовірно вражаючою, цікавою. Незабутній час, коли п. Ігор як науковий керівник маґістерської роботи вселяв мені віру у власні сили, інколи більше, ніж сама це відчувала, заохочував до творчого пошуку. А вже, будучи працівницею УКУ, щораз, при зустрічі, чула: «Слава Ісусу Христу! Катерино, як ваші справи, як ваше здоров’я, як ви себе почуваєте?. А тоді вже розмова по справі. Ці слова випромінювали велику людяність і силу духу пана Ігоря.

Всі очікували і раділи кожній вістці про покращення здоров’я. І ось 04. 12. 2020 р. мені надійшло сповіщення: «Катя, як зможете, передзвоніть мені. Я можу спокійно говорити».

Коротка розмова по роботі на майбутнє.

І все …

Дякую, Учителю, за науку, за довіру, за Ваше велике серце.

Оксана Вінниченко, доцентка кафедри історії

* * *

Біль цієї втрати незмірний… Відчуваю, що і з часом не заповниться ця пустка у наших серцях…

До початку співпраці з Паном Ігорем розмовляла з ним лише тричі… Коли він запропонував мені працювати у команді Гуманітарного факультету я відразу погодилася. Так мені підказав внутрішній голос. І це був правильний вибір, бо я здобула ще одного важливого Вчителя у своєму житті. І з лютого 2012 року я перестала ходити, почала бігати і поспішати як пан Ігор. Він дав мені безліч правильних прикладів, навчив бути незламною, продемонстрував, що ідеалістом можна бути і тут, на землі, показав гідний християнський приклад… Він навчив мене і всіх, хто з нами працював, що УКУ це частина нас, не просто робота, а місія нашого життя… Він завжди бігав на Літургію… Він постійно запалював свічку перед іконою Богородиці у старому деканаті ГФ… Він завжди дякував за найменшу дрібницю… Він сам мив своє горнятко, він сам готував студентам каву і мив їхні горнятка… Він любив пиріжки пані Марії з їдальні на Свєнціцького і різні солодощі… Він завжди відчував, якщо хтось потребував допомоги… Він першим обіймав тих, з ким мав непорозуміння… Він понад усе любив свою Дружину і Доньку, своїх Сестер… Він особливо любив студентів, а вони його… Він любив усіх… Він давав шанси усім, а головне вірив в усіх…  Все до чого він торкнувся своїм талантом розквітало і приносило плоди… Він перестав губити рукавиці і парасолі… Я ніколи не могла наздогнати його у Стрийському парку, коли вранці він поспішав на роботу… І вже ніхто не матиме шансів наздогнати його десь у цьому місті, аби поговорити кілька хвилин… Ми так мало говорили з ним не про УКУ, не про роботу… І кожен з нас ще чогось Панові Ігореві не сказав… Тепер Він може чути кожного з нас…

Тепер усім, що ми можемо для нього зробити, є продовження його справи, його проєктів, задумів, наукових мрій… Він хотів би цього, я певна!

Спочивайте з миром, дорогий Пане Ігоре!

Прийми у Царстві Своєму Господи новопреставленого раба Божого Ігоря!

Ігор Галагіда, професор кафедри історії

 * * *

Ігоря я пізнав відносно пізно, десь 8–10 років тому. Ми зустрічались у Варшаві, де він — так як і я — приїжджав, щоб працювати у місцевих архівах чи у бібліотеці василянського монастиря по вул. Медовій (де ми традиційно ночували). Як феноменальний історик та археограф Він схвалював наш (українських істориків з Польщі) задум видавати документи до історії УГКЦ та «Василянські історичні дослідження». При тому, як чудовий знавець домодерних епох (не буду писати про «Київське християнство» — діло життя Ігоря — інші вже це зробили краще за мене) розумів вагу також подій найновішої історії. Це рідка риса, бо в нашому цеху радше кожен «закоханий у свій період».

Ігор добре також розумів вагу польсько-українських відносин та дослідження спільного, часто болючого, минулого. Не раз приїздив зі своїми студентами впорядковувати греко-католицький цвинтар у Горайці в Польщі. Останніми роками, коли я очолив проект УКУ «Ідентифікації жертв польсько-українського протистояння» (якого Ігор був палким прихильником), ми зустрічались дуже часто. В основному, коли я приїжджав до Львова. Він завжди дзвонив, що треба обговорити деякі справи, найкраще ввечері, бо вдень Він постійно десь бігав, поспішав. Ми довго балакали і про проект, і про історію взагалі.

Хоч сам був працьовитий, інших заспокоював та намовляв з гумором, щоб трохи «сповільнили». Наші улюблені години роботи трохи зазублювалися — я люблю довго працювати звечора, Ігор прокидався часто о 4.00 вночі, щоб працювати до ранку. В моїй пошті зберігся е-мейл, якого я, будучи в Україні, вислав Йому у терміновій справі о год. 4.43. Його відповідь була: «Дякую. Треба довше спати, хоч у Львові». Відповідь прийшла о 4:46…

Минулого року Ігор прилетів на кілька днів до Ґданська, де був учасником «Володимирових читань», організованих нашою парафією УГКЦ. Був цікавий до міста, уважно оглядав «Страшний суд» Ганса Мемлінґа (найцінніший шедевр з XV ст.) в місцевому музеї, захоплювався замком у Мальборку. Говорив, що колись ще мусить знов приїхати тут з дружиною. «Це правдива відпустка за довший час» — радів, розказуючи дорогою в машині різні анекдоти. А дотеп мав прекрасний й легендарний.

Востаннє ми особисто зустрілись у вересні у Львові, коли були вже пандемічні обмеження, зокрема у подорожуванні. Я думав прибути в Україну в суботу пішоходним переходом в Медиці з Перемишля, де брав участь у науковій конференції. Коли написав Ігорю, що від кордону доберусь до Львова маршруткою, відразу дістав від нього відповідь, що полагодить транспорт (це була чергова риса Ігоревого характеру — доброзичливо й безкорисно для себе допомагати усім, хто був у потребі). Коли я перейшов кордон, на мене справді чекав і бусик з водієм, і сам Ігор. Через кілька днів, день перед моїм поверненням до Польщі, ми традиційно вечором засіли в ресторані, щоб повечеряти й з келихом вина у руці поговорити про майбутні спільні заходи. Не забуду, як розказував з захопленням, що відбуватиметься незабаром в науковому світі, зокрема про свої плани, пов’язані з роковинами Замойського синоду. «Будьмо, тримаймося з Богом», —  кинув, як завжди, на прощання.

А пізніше була вістка про ковід й про лікарню. На початку грудня прийшла ще від Нього есемеска, в якій писав, що помалу виходить з хвороби, що все буде гаразд, але що просить про молитву…

Дякую Тобі, Ігоре за все. Дякую, що Ти був.

Уляна Головач, доцентка кафедри філології

 * * *

Ось і сповнився сюжет одного великого життя. Переживаємо в ці дні велике Таїнство, яке так важко збагнути, усвідомити і ще важче прийняти. Хто мав щастя знати Ігоря Скочиляса, не міг не подивляти щоденно його неймовірну працездатність, що множилася незліченними талантами, якими обдарував його Господь. Здається, жодного він не закопав. Від старозавітних часів і дотепер — завжди мало є таких, до кого можна прикласти слова незнаного автора з Книги Мудрості: «За короткого часу ставши досконалим, він виповнив довголіття» (4:13).

Сьогодні багато що окреслюється чіткіше і правдивіше. Прости, дорогий Друже, що ми так мало підтримували Тебе, хоч так багато підтримки завжди отримували від Тебе. Дякуємо Тобі за ту автентичну висоту, яку Ти носив у собі і випромінював з радістю, гумором і добротою. Дякуємо Тобі за приклад мужності, яку так важко повторити – мужність незлобливо відстоювати Правду на стількох позиціях водночас. Ти зробив незбагненно багато – на кілька наукових інститутів вистарчило б для пристойного звіту. У щоденній круговерті обов’язків і рутинних справ, Ти ще й встиг інституціювати проєкт «Київське християнство». Біля Тебе сформувалася наукова Школа, стали зрілими науковцями Твої перші учні. Тобі дуже-дуже багато вдалося осягнути і зробити. Але про тяглість Твоїх звершених і незвершених задумів  мають подбати вже ті, хто лишився.

Так важливо усвідомити сьогодні, що тільки сповнення цієї тяглості буде відданням боргу нашому дорогому Ігореві Скочилясу  і частиною пам’яті про нього в Церкві, в УКУ, в історичній науці, в Україні і поза її межами – в усіх середовищах, для яких він жив і яким вповні віддавав свій розум, серце і подаровані Господом таланти.

Вічная Тобі пам’ять на Небесах, дорогий Друже!

Олена Джеджора, старша викладачка кафедри історії

* * *

Молодий чоловік, практично юнак, надзвичайно випростаний, сповнений енергійності в кожному русі — таким пам’ятаю Ігоря з часів Інституту археографії та Інституту історії Церкви. Часто стикалися на львівських вулицях дорогою туди або сюди, Ігор — завжди з повним наплечником книжок за плечима і таким самим повним, але ментальним наплечником ідей — перед собою. Завжди, в кожному поспіху, був і час, і охота на кількахвилинну зупинку — можливість подивитися в очі, посміхнутися й сказати кілька щирих слів.

Ігор — винятковий приклад гармонійної людини. А ще — небайдужої людини. Людини, в якій благі наміри ведуть туди, куди треба, а не куди попало… Любов і приязнь, яку він в багатьох з нас посіяв, нехай не зникне і не змаліє, але проросте й залишиться вічною пам’яттю по ньому.

Мар’яна Долинська, професорка кафедри історії

 * * *

Кожний, хто пише спогади, переважно описує своє сприйняття чогось чи когось або себе на фоні осіб і подій, яким ці спогади присвячено. Не знаю, не вмію цього уникнути, хоча щиро хотілося б писати лише про Ігоря Скочиляса. Ще менше ніж місяць тому ніколи не б подумала, що настане такий момент, коли доведеться згадувати його, — пів покоління, на яке старша від нього, здавалося б зумовлювало природну чергу відходу в кращий Світ.

Протягом якогось часу переживали і молилися за здоров’я, потім за збереження людського життя, життя нашого колеги, бо досвід останніх тижнів демонстрував, як легко наслідки підступного ковіду видирають людей з цього світу. І тільки після страшної звістки приходить усвідомлення кого ми втратили, як патетично не звучало б, для університету, для історичної науки, для України.

З опубліковних в неті рефлексій та з розмов приурочених до прощання з Ігорем Скочилясом, особливо вдалими здалися дві. Перша, висловлена владикою Борисом Ґудзяком, ніби й очевидна  і дуже проста істина, що в час їхнього знайомства на початку дев’ятдесятих років ХХ ст. в Україні історики церкви просто не існували. Друга теза її розвиває, — Ігор появлявся у відповідний час і у відповідних місцях: закінчив університет на початку Незалежності, потрапив під патронат Ярослава Дашкевича, зацікавився історією Церкви, познайомився з Борисом Ґудзяком. Такі переваги мало чимало фахівців з його покоління, але одиниці зуміли використати їх в доброму розумінні слова. Для цього було необхідними не тільки сприятливі обставини і талант, для цього треба було присвятити себе повністю. Ігор належав до таких унікальних осіб, які не тільки самі студіювали джерела і  вичерпно їх інтерпретували, він не тільки генерував ідеї щодо дальшого розлого вивчення, а й наполеглево впроваджував програму «Київського християнства» та пропагував ідею концепт Slavia Unita. Перший меморіальний семінар Київського християнства, призначений ще самим Скочилясом на 23 грудня, відбувся визначеного дня, що став днем наступним після похорону Ігоря, і об’єднав он-лайн понад 100 осіб від Петербурга до Альберти продемонстрував масштаб і монументальність Ігоревого проєкту.

Є історики-енциклопедисти, якими був, скажімо, велетень і учитель Ігоря, Ярослав Дашкевич; і є люди одержимі однією ідею, яким був Ігор Скочиляс, котрий поклав життя на обґрунтування ідеї . І при цьому виконував гори адміністративної роботи, ніколи не шкодував часу на допомогу чи розмову з колегами, не кажучи вже про студентів та аспірантів.

Коли ховали Ярослава Дашкевича хтось сумно пожартував , що він ні дня не хотів жити при Януковичеві. Але його учень Ігор Скочиляс не прагнув втекти в небуття від епохи новітнього сумерку, який невблаганно насуває на Україну; Ігор планував працювати, карбувати нових дослідників, розбудовувати концепт Slavia Unita і українську програму нової кафедри історії

Розумів те, чого не розуміють чи не хочуть розуміти «історики з веж слонової кості», – без української програми нема України, нема науки, нема нас.

Найщирішими були дописи від 20 грудня, тому повторю те, що відчула після страшної звітки. Чи можемо об’єднаній кафедрі історії присвоїти ім’я Ігоря Скочиляса? І додам: ще кращим пам’ятником йому буде продовження і розгортання його справи — програми «Київське християнство».

Вадим Задунайський, професор кафедри історії

ДЕЩО З ПРИГАДАНОГО ПРО ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА

Вперше я побачив Ігоря під час урочистостей з нагоди вручення дипломів студентам-випускникам УКУ влітку 2011 р. Саме тоді мені вдалося приїхати з Донецька на зустріч з керівництвом університету з приводу подальшого працевлаштування.

Тоді був чудовий сонячний день, який підсилив атмосферу урочистого піднесення, що панувала на Хуторівці. Всюди снували усміхнені люди серед яких було дуже багато одягнутих у священницькі ряси та вишиванки. Серед останніх був й Ігор Скочиляс, який дарував червоні троянди студентам-випускникам історичної програми. Його відкрите обличчя, усміхнені й ледь примружені очі та дружня інтонація в голосі відразу настроїли мене на гарне спілкування. І воно саме таким і виявилося, коли після урочистостей ми (проректор УКУ Павло Хобзей, декан Гуманітарного факультету Ігор Скочиляс, завідувач кафедри світової історії нового і новітнього часу Вадим Ададуров і я) за чашкою кави успішно обговорили перспективу моєї подальшої праці на згаданій кафедрі.

Перше гарне враження підтвердив і багатолітній досвід спілкування з Паном Ігорем. Душевне тепло, життєрадісність, людяність, духовне піднесення, відсутність зверхності, принциповість, наукова доброчесність і працьовитість притягували до нього кожного, хто опинявся на Гуманітарному факультеті УКУ.

Окремо наголошу на тому, що він завжди був відкритим до будь-яких слушних пропозицій, зокрема, й тих, що стосувалися роботи зі студентами. Прикладом цього стало й сприяння в проведенні мною занять з козацького бойового мистецтва для студентів історичної програми, що завершилося невеличким турніром між командою студентів УКУ та Донецького національного університету (відбувся в червні 2013 р. на подвір’ї корпусу, що на вулиці І. Свенціцького).

Вже під час війни, коли мені з дружиною та дітьми довелося втекти з Донецька і оселитися у Львові, саме Ігор Скочиляс був одним з тих, хто посприяв в організації фінансової допомоги у винаймі житла і ми два перші роки її із вдячністю приймали. Не забував він запитати й про родину, зокрема із зацікавленням розпитував про навчання дітей та їх прилаштування до нових обставин життя. Завжди цікавився справами і здоров’ям моїх батьків, які й надалі залишалися в Донецьку. І в цих словах відчувалась щирість та непідроблене співчуття. Щире ставлення до колег і студентів було природньою рисою цієї людини.

Хочу наголосити й на тому, що він завжди дивився з оптимізмом в майбутнє, чим допомагав й іншим не втрачати сили духу й діяти, а не «сидіти склавши руки». Саме таким стало його звернення до мене під час останньої нашої розмови. Тоді Ігор запропонував активізувати козацьку спортивно-просвітницьку роботу зі студентами. Думаю, що він не тільки відчув як мені самому бракує такого дійства, і що я вже давно розмірковую над цим, але й розумів потребу надати молодому поколінню українців можливість більше проникнути у глибини нашої минувшини. Тож його слова виявилися дуже слушними і додали мені оптимізму та наснаги в цей непростий час.

Отже, Ігор Скочиляс залишиться в моїй пам’яті не тільки як авторитетний науковець і талановитий організатор, але й як СВІТЛА людина, що завжди була готова почути, зрозуміти і підтримати ближнього свого.

Вічна йому пам’ять!

Олександр Зайцев,професор кафедри історії

 * * *

Ігор завжди вражав мене своєю енергією і працьовитістю. Він вставав удосвіта і відразу брався до справ. Був час, коли я вставав о 6-й ранку, і часто перше, що я бачив, зазирнувши в електронну пошту, був діловий лист від Ігоря, якого він вже встиг написати вранці.

У 2013 році ми двічі разом їздили на Майдан. Особливо запам’яталася перша поїздка разом зі студентами історичної програми в перші дні масових протестів. Як декан, Ігор вважав, що мусить бути разом зі студентами і подбати про їхню безпеку. Із викладачів нас було двоє, але Ігор узяв на себе левову частку організації, тож мені залишалося лише спостерігати, як він кудись дзвонить, домовляється про нічліги для студентів, які доводилося змінювати, організовує харчування тощо. При цьому він весь час був разом зі студентами, як їхній «польовий командир», і я пригадую, як студенти раділи, який у них чудовий декан.

Увечері 29 листопада офіс УКУ на вул. Хорива у Києві нагадував Смольний з радянських фільмів про революцію. Кілька десятків студентів наповнили дві маленькі кімнатки і кухню. Радилися, що робити далі. Звідкись з’явилися чутки, що міліція буде розганяти Майдан. Частина наших студентів хотіла вночі йти на Майдан, але Ігор вважав, що ситуація надто тривожна, і вирішив терміново евакуювати студентів до Львова. Це було мудре рішення. Наступного ранку, вже під’їжджаючи до Львова, ми довідалися про побиття студентів на Майдані…

Навіть вже опинившись у лікарні, Ігор не переставав турбуватися про справи кафедри і факультету. Останнє повідомлення я отримав від нього 24 листопада. Він бадьоро повідомляв, що «на кілька тижнів випав із процесу» і просив підготувати питання на Вчену раду. «Добре, одужуй!», — відповів я йому. Я й уявити не міг, що більше його не побачу…

Вічна пам’ять!

Данило Ільницький, старший викладач кафедри філології

ШПАРИНКА СВІТЛА З ТАТОВИХ ДВЕРЕЙ

(світлій пам’яті Ігоря Скочиляса)

 Є дві категорії людей.

Перша з них — це ті, хто був близьким до професора Ігоря Скочиляса, хто був його другом чи приятелем, хто з ним працював пліч-о-пліч у наукових чи освітніх проєктах, мандрував і неформально проводив час, хто знав його впродовж тривалого часу, а якщо й не тривалого, то принаймні мав нагоду глибше покомунікувати…

Друга — це ті, хто був із ним знайомий, був об’єднаний працею в одній галузі, в одному університеті, бачився і більше чи менше перетинався на тих чи інших заходах та оказіях, проте нагоди провести, наприклад, вечір за чаєм під час робочих мандрів, або ж довшої нагоди спільно попрацювати не було…

Проте обидві ці категорії людей, попри часом досить навіть велику різницю у можливості мати Ігоря Скочиляся за співрозмовника, наставника, натхненника, партнера в роботі, об’єднані єдиним розумінням, відчуттям і визнанням його сутності, його особистісної природи.

Досі не можу пригадати, хто і де ділиться цим спогадом, але вкотре хочу його навести, бо він глибоко запав у тямку. Суть цього спогаду така: тато був діяльною людиною, більше часу працював, менше часу проводив з нами; я з надією поглядав на двері його кабінету, але бачив лише шпаринку світла, яка проглядалася під ними. Це означало, що тато працює. Він ніколи спеціально не навчав мене, що треба працювати. Мене виховала шпаринка світла з дверей його кабінету.

Мені достатньо було почути декілька публічних виступів Ігоря Скочиляса — наприклад, на конференції Наукового товариства імені Шевченка чи на Ісаєвичівських читаннях — щоби відчути, з людиною яких наукових параметрів і духовних засягів маю справу.

Мені достатньо було кількадесят разів привітатися з паном Ігорем, розминаючись у своїх шляхах на просторах УКУ, щоби кожного разу розуміти, що він є одним із ментальних опор цього університету і що не все втрачено, ба більше: все буде добре.

Мені достатньо було бачити його щосереди на загальноуніверситетській літургії, щоби пересвідчитися, що поєднувати незалежну інтелектуальну діяльність зі щирою та спокійною вірою в Бога — можливо.

Ігор Скочиляс втілював поєднання двох ознак. З одного боку, він хотів, щоби всім було добре, а це означало, по суті, безперервно у найрізноманітніший спосіб допомагати іншим (науково, адміністративно, менеджерсько, психологічно, усмішкою, жартом). З іншого боку, він усвідомлював скінченність земного життя, а отже хотів встигнути реалізувати немало задумів — як індивідуальних, так і глобальних. Це означало: дисципліна і обмеження. Пригадую, як світлої пам’яті Наталя Хобзей під час однієї з наших розмов з повагою і визнанням говорила про те, що Ігор Скочиляс, маючи адміністративні обов’язки в УКУ та в наукових проєктах, що їх курує, встигає писати ґрунтовні наукові розвідки, причому систематично і без поправок на діяльність іншої півкулі мозку. Це також означало розуміти щільність кожного робочого і вихідного дня, ефективно його використовувати, надавати перевагу тому чи тому, а натомість не передбачати, відмовлятися від чогось іншого. Якщо хочеш допомогти усім потребуючим людям і вкласти, як святий Миколай, кожному і кожній з них подарунок під подушку, то не можеш на довше затримуватися при комусь одному з них — бо ж уже чекає наступний…

Ігор Скочиляс — це той, хто поспішав… Але не метушився, не намагався «понадкушувати» все і вся (хто всюди є — той ніде не є: пригадує нам Сенеку Андрій Содомора). Це радше той, хто поспішав встигнути і повсякчас встигати, реагуючи на все нові потреби і виклики, водночас продовжуючи працювати зі старими (sic!). Хочеться пригадати відомий вірш Василя Симоненка: «Жити спішити треба, / Кохати спішити треба — гляди ж не проспи!» («Ти знаєш, що ти — людина»).

«Щаслива людина, яка знає звідки прийшла і куди мандрує» — ці слова, почуті з уст отця Ореста Фредини, вповні застосовні до особистості професора Скочиляса. У швидкому темпі його руху університетськими сходами, коридорами чи доріжками поміж корпусами було чути ненав’язливу впевненість у тих благородних намірах, які він мав щодо всього. Було чути, наскільки ненав’язливо сильним є стержень руху цієї особистості.

Спогад про характер його ходьби, спогад про його жарти у черзі за кавою в університетській кав’ярні, спогад про наші короткі привітання, усвідомлення того, що він постійно ішов (щось робити, щось обговорювати, щось поправляти, комусь допомагати, щось координувати, щось вирішувати) є важливими для мене як свідчення.

Він став натхненням і прикладом, просто бувши собою.

Наталія Ковальчук, доцентка кафедри історії

 * * *

«Нам треба сісти і про це докладно поговорити» — рефрен уривчастих зустрічей в коридорах і на вулицях із вічно забіганим Ігорем. Найчастіше вдавалося спокійно поговорити під час поїздок та відряджень, як от на фото з літнього благодійного бенкету 2019.

Стрічка новин сьогодні наповнена теплими спогадами про товариша і людину і це зрозуміло, адже Ігор, як ніхто, вмів довіряти, бачити в людях таланти і скеровувати їх на добру справу. Був послідовним, принциповим, але безмежно тактовним і людяним, навіть у найважчих рішеннях і найгостріших суперечках.

Міг блискавично організувати проєкт, конференцію, експедицію чи вечірку. Завдяки численним контактам і організаторським талантам магічним чином зводив студента з потенційним науковим керівником, автора з видавцем, проєкт із жерводавцем.

Багато (надто багато) працював і був «ранньою пташкою», тому відкривши пошту о 9 ранку можна було там знайти десяток листів від декана.

Не мав ані крихти снобізму чи зверхності, незважаючи на опубліковані томи, реалізовані проєкти, займані посади.

Дуже віддано і зворушливо любив Іру і Соломію, а також свою малу батьківщину, про яку часто розповідав з любов’ю і гумором.

Мав схильність до барвистої метафоричної мови. «Сидіння під смоковницею», «садок вишневий коло хати», «дари любові» завжди асоціюватимуться із його розлогими іронічними коментарями, навіть коли його не буде поряд. Безмежно боляче, що його вже не буде поряд.

Ольга Малецька, методистка деканату

* * *

Важко зібратися з думками і прийняти дійсність без професора Ігоря Скочиляса.

Мені пощастило знати пана Ігоря і вчитися у нього неймовірній працездатності, вимогливості, чуйності та людинолюбству. Неможливо уявити нашого Гуманітарного факультету УКУ без професорової енергійності, без отого: «Олю, вітаю! Як Ваші справи?» з доброю усмішкою, без тих швидких кроків коридором. Пан Ігор завжди поспішав, але встиг проробити колосальну роботу, і міг би зробити ще більше… І, мабуть, то найважливіше — залишити добру пам’ять по собі.

Ярослава Мельник, професорка кафедри філології

«ДАР ЛЮБОВИ»: МОЇ СПОМИНИ ПРО МЮНХЕНСЬКІ (І НЕ ЛИШЕ) СТЕЖКИ НЕЗАБУТНЬОГО ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА

Господь Бог щедро обдарував Ігоря Скочиляса багатьма талантами і дарами, і найбільшим із поміж них — даром любові: любові до людей, до науки, до Церкви і до України. Цей рідкісний дар любові Ігоря Скочиляса кожен із нас, ближчих чи дальших його друзів, колег, вчителів, учнів, мав щастя пересвідчувати і на собі, у різних обставинах, у різний час і в різних місцях. Ігоря Скочиляса, дозволю собі так сказати, всюди було дуже багато, багато в найкращому сенсі цього слова. Він увесь час був у русі, у дорозі…

Мої спомини сьогодні — про мюнхенські сторінки життя Ігоря Скочиляса. Чому саме про мюнхенські? Либонь, тому, що саме в Мюнхені я мала нагоду більше пізнати Ігоря Скочиляса як людину — людину дуже світлу, дуже патріотичну й дуже віддану справі. І дуже справжню: щиру, відкриту, чесну. Щодо чесності Ігоря Скочиляса, то мені пригадався один епізод із його молодих літ, про який він сам із усмішкою розповідав. Після закінчення університету односельці з рідних Циган запропонували йому стати головою сільради. На запитання, чому саме на нього впав такий вибір, відповідали: тому що Ігор чесний. Головою сільради Ігор Скочиляс, на розчарування земляків, не став. Став натомість блискучим науковцем і організатором науки, а також нетиповим, дуже успішним і креативним управлінцем, зберігши при цьому всі свої людські чесноти, справедливість і чесність теж. «Ігор Скочиляс це людина епохи барокко», — сказав хтось із його колег-істориків (даруйте, не пригадую вже, хто саме, було це, либонь, весною 2016 р. після «справоздання» Ігоря Скочиляса на Вченій раді гуманітарного факультету про своє деканство і після його блискучої наукової доповіді). І це не було жодним перебільшенням. Масштаб особистості Ігоря Скочиляса відчували і розуміли всі, кого з ним зводила доля.

У Мюнхені, в Українському вільному університеті, де Ігор Скочиляс був спершу гостьовим професором, а потім звичайним професором факультету україністики, членом Професорської колегії, ми з ним часто бачилися, мали багато розмов, прогулянок по Мюнхену (до українського некрополю Waldfriedhof, до «Рідної школи», де проходила «ініціація» в мюнхенське життя не одного покоління студентів УВУ, і де Ігор Скочиляс домовлявся з-поміж іншого з директоркою п. Марійкою Фіцак про проживання там студентів УКУ, які мали спільну магістерку з УВУ, а потім страшенно засмутився, що через всілякі технічні технічні «збої» не все було так, як хотілося), і навіть подорожей (до Праги зокрема, але про це трохи пізніше). У Львові при шаленому «трибі» життя Ігоря Скочиляса це було би просто немислимими. Говорили про різне: про співпрацю УКУ і УВУ, про спільну маґістерську програму з історії і соціальної педагогіки, натхненником якої він був, про стажування маґістрів Школи журналістики для опрацювання періодики в архіві УВУ, про Майдан, про російську-українську війну… Він тоді дуже переживав за події на фронті, хвилювався і за брата дружини Ірини, який був серед охоронців Донецького летовище. «Господи, бережи нам Україну!» — рядки з листа пана Ігоря до мене від 27 липня 2014 р. «В Україні тривожно, Іриного брата ще лікують, він 15 січня отримав важке поранення в голову в Донецькому аеропорту (командував там штурмовою десантною ротою), але, дякувати Богу, загрози життю нема, поступово одужує, життєві органи не задіті, залишається адекватною людиною. Тримаймося!!!» (лист від 16 лютого 2015 р.). Не знаю, яким чином, але моє листування з Ігорем Скочилясом упродовж 2012–2015 рр., попри періодичне ретельне «чищення» з мого боку електронної пошти, вціліло, хоча, на жаль, далеко не все.

Власне, саме наприкінці грудня 2012 р. професор Скочиляс дуже радо відгукнувся на моє прохання прочитати в Українському вільному університеті курс лекцій: «Щиро кажучи, можливість поїхати до Мюнхена для мене буде доброю нагодою не лише поділитися своїм досвідом, але й відійти від шаленого ритму життя в цьому році…». У Мюнхені Ігор Скочиляс, справді, щедро ділився своїм досвідом і своїми здобутками зі студентами, колегами-науковцями, мюнхенською громадою. У тому числі роздумами з магістрального сюжету свого наукового життя, яким для нього стало Київське християнство, його роль для світу і сучасного українства в формування українського порядку денного. Маю на увазі його публічну доповідь в УВУ «Київське християнство та „русский православний мир“» (13 лютого 2013 р.), розвідку «Право „вільної елекції“: українські шляхетські традиції та виклик римського централізму: інститут елекційного соборування у Львівській єпархії ХVІ‒ХVІІІ століть», опубліковану в 19 томі «Наукового збірника УВУ» (Мюнхен, 2014), його семінари для магістрантів і докторантів УВУ («Релігійна культура Slavia Orthodoxa/Slavia Unita ХVІ–ХVІІІІ століть та німецький концепт Konfessionaliesierung» (лютий 2013 р.) «Українська культура Раннього Нового Часу: київська традиція, поствізантійська спадщина та західні впливи (1458‒1795) (лютий 2014 р.), «Від хрещення Русі до Революції Гідності: ідея соборності та регіональний партикуляризм України» (травень 2015 р.)). На останній семінар взимку 2015 р. записалося рекордне, як на УВУ, число студентів ― більше двадцяти. На жаль, у лютому 2015 р. (лютий ― це був традиційний час викладів професора Скочиляса) до УВУ він не приїхав через хворобу, чим дуже переймався. «Не знаю, що буде з моїм курсом ― не знаю, чи УВУ має змогу перенести його на пізніший час… (Курс ми тоді перенесли на травень ― Я.М.). «Я несподівано захворів — у мене висока температура і, мабуть, грип, сильно кашляю […]. Дуже мені шкода!!! Але що поробиш ― людина планує, а Бог визначає… Був дуже стомлений роботою останні три тижні, тож організм не витримав навантаження …» (З листа від 15 лютого 2015 р.:). «… Я ще за дві години до вильоту зі Львова на Київ вагався, чи залишатися чи їхати, але Іра наполягала залишитися, і зараз зрозумів, що правильно вчинили, бо мене добряче розібрало, і в такому стані від мене в УВУ не було б великої користі, а натомість самі проблеми» (Лист від 16 лютого 2016 р.). «Зі здоров’ям краще, але лікарі категорично проти мого темпу життя ― треба спокійніше бігти…», ― коротко повідомив через два тижні 1 березня 2015 р. Але «спокійніше бігти» Ігор Скочиляс просто не міг.

Але я хочу ще раз повернутися до попереднього листа від 16 лютого 2014 р. Не можу втриматися, щоб не навести ось цих рядків: «Найбільше засумувала моя дружина Ірина, яка, як завжди, ретельно підготувалася до моєї Мюнхенської подорожі ― цукор у валізі, Мівіни, сухпайок, кава, чай і т. д.». У цих словах теж Ігор Скочиляс з його почуттям гумору (навіть у такій не дуже-то веселій ситуації) і його турботлива Ірина, яку, до слова, ми в крихітній кухонці на УВУ не раз згадували, споживаючи її дари, які залишалися і після від’їзду пана Ігоря до Львова. Ігор Скочиляс під час своїх викладів мешкав або в приміщенні УВУ на Barellistr., 9-a, у маленькій келії біля сходової клітки на останньому поверсі, або, як і багато запрошених викладачів, у вельми гостинної пані Катерини Райнер на околиці Мюнхена. До слова, коли пан Ігор дізнався, що в Мюнхені він буде мешкати в пані Катерини Райнер, і яка його, очевидно, зустріне, то неабияк стурбувався: «А чи ця пані Катерина говорить якоюсь зі слов’янських мов? Я, на жаль, італомовний». Але, як виявилося, «італомовному» Ігореві Скочилясу було вельми комфортно в оселі україномовної пані Катерини, яка йому дуже симпатизувала, утім, як і багато хто з мюнхенської громади.

На початку своїх згадок про мюнхенські стежки Ігоря Скочиляса я згадала про нашу подорож до Праги. Ця одноденна поїздка до Праги в суботу 23 лютого 2014 року мені особливо закарбувалася в пам’яті, і чи не найбільше згадками пана Ігоря про участь студентів УКУ в Революції Гідності, про те, як, прокинувшись зранку після повернення з Києва, з Майдану, побачив у своєму телефоні 40 пропущених дзвінків. «Щось сталося», ― подумав тоді. У самій Празі ми тоді теж натрапляли на багато свідчень про українську Революцію Гідності. Лампадки за Небесною Сотнею біля греко-католицького храму в самому центрі Праги, лампадки на Староміській площі Праги біля пам’ятника Яна Гуса, інші реліквій української революції… Саме на цій площі, під вечір, ми почули від одного зі студентів УВУ, Юліяна Монастирського, який додзвонився до мене, що Янукович утік з України, і що в. о. Президента України став Турчинов. Ми тоді про це нічого не знали, виїхали автобусом до Праги з Мюнхена десь о 5 чи 6 ранку.

Ігор Скочиляс умів, як мало хто, не роздумуючи, прийти на допомогу в скрутну хвилину. Я в цьому могла не раз пересвідчитися, під час наших «перехресних» стежок у Мюнхені теж. Останній лист у Мюнхені я отримала від Ігоря Скочиляса 13 грудня 2015 р. На мої трохи перечулено-перебільшені «ляменти», що нічого не встигаю, що завалена роботою, відповів підбадьорливо: «Пані Ярославо, нічого, дасте собі раду! Бозя все бачить і чуває над Добрими Людьми! До Мюнхена не поїду, на жаль, бо завалений редагуванням магістерських робіт і підготовкою звіту про своє 3-місячне стажування в Кракові» (пан Ігор мав тоді намір на католицьке Різдво приїхати до Мюнхена з дружиною на кілька днів).

Не можу, насамкінець, оминути сюжету «Ігор Скочиляс і програма Artes Liberales». Ця гарна історія не в’яжеться, правда, з мюнхенськими стежками професора Скочиляса, хоча «добрі новини» про цю програму я довідалася таки в Мюнхені ― з листа Ігоря Скочиляса від 12 вересня 2015 р. до колег з гуманітарного факультету (до цієї переписки п. Ігор включив і мене) про включення до стратегічного документу «Пріоритетів УКУ на 2015–2016 навчальний рік» пункту про необхідність відкриття в УКУ наступного року бакалаврату Artes Liberales. Я нагадаю Вам, друзі, про що йшлося в цьому листі. А йшлося з-поміж іншого там про щиру подяку Вам усім від пана Ігоря «Хочу сердечно подякувати всім тим, хто натхненно, солідарно і професійно працював упродовж останнього року над ідеєю та куррікулюмом нашої нової історичної програми, попри недоспані ночі, пропущені Академічні дні та, на жаль, коштом вихідних і свого вільного часу…».

А я дякую Вам, дорогий пане Ігоре, що Ви залучили і мене до цієї програми, попри мій спротив спершу, залучили в останню одинадцяту годину, за Вашу підтримку нашої філологічної програми. І ще сердечно дякую за одну «авантюру» (це Ваші слова) — висунення моєї монографії про останнє десятиліття Івана Франка на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка в 2018 році, і за те, як щиро Ви тішилися, коли я стала лауреатом цієї Премії. Либонь, значно більше, аніж я сама. І яким гарним товариством їздили ми до Дрогобича на вручення цієї премії: Ви з пані Іриною, Андрій Ясіновський, Оксана Ясіновська, Уляна Головач… Потім до нас доєдналася і Наталя Климовська. Це був ще один із Ваших багатьох дарів — тішитися успіхами інших.

Востаннє я бачила Ігоря Скочиляса, мабуть, два місяці тому, у жовтні. У карантинну пору на нашому «гуманітарному» четвертому поверсі на Козельницькій було порожньо. Почувши чиїсь енергійні кроки в коридорі, я мимоволі виглянула зі свого 406 кабінетика, куди ми з Уляною Головач не раз намагалися заманити Ігоря Скочиляса на каву. Не допомагали і мої слова, що в нас найкраща кава на гуманітарному факультеті, і що її оцінив навіть Андрій Ясіновський. Зрідка, однак, це вдавалося, але дуже зрідка. І тоді ми дуже тішилися, правда, Уляно? Побачила пана Ігоря, який зронив своє звичне «Вітаю, пані Ярославо», і, біжучи далі, встиг сказати тепле слово Катрусі Бондаревій, яка також виглянула зі свого кабінету: «Катю, я дуже тішуся, що Ви залишаєтеся далі у нас на факультеті». Пригадуєте, Катю?

Але, ні, ще була одна зустріч-ява з Ігорем Скочилясом до його відходу у вічність. Дуже щемка, дуже особлива. Я довго вагалася, чи треба про це писати… Коли пан Ігор був уже в лікарні, мені наснився сон: Підвищення біля храму Софії-Премудрості Божої на Козельницькій, подібне до того, яке споруджували останні роки на випускні урочистості. Ігор Скочиляс, якийсь такий дуже променястий, осяйний, у білому костюмі, усміхнений, як завжди, привітно махаючи рукою всім на цьому підвищенні, енергійно пробігає повз цю трибуну по неймовірно зеленій траві… Розповіла про цей сон тоді своїм приятелькам Мар’яні Долинській, Богдані Крисі і, здається, Уляні Головач…

Таким променистим, осяйним залишиться Ігор Скочиляс у моїй пам’яті назавжди. Безмежно дякую Вам, дорогий пане Ігоре, за те, що Ви були і в моєму житті, за Ваш дар любові, за Ваше добре, щире серце, за Ваше натхнення, за Ваш надихаючий приклад, за Вашу справжність!

Владислава Москалець, старша викладачка кафедри історії

* * *

Вперше я побачила Ігора Скочиляса коли він став деканом — у каплиці УКУ було офіційне представлення, яке він і Ярослав Грицак зуміли зробити неофіційним. Грицак, як попередній декан, передав Ігору Скочилясу парасольку, яка вічно поневірялася в кабінеті, забута невідомо ким, і побажав, щоб вона захищала його від усіх негод на факультеті. А Ігор Скочиляс розказав смішну історію, як він після закінчення школи йшов подавати документи на історичний факультет. Його мама до останнього вірила, що зможе переконати сина обрати більш надійний юридичний шлях і тому до останнього йшла за ним назирці, ховаючись за кущами, щоб той її не помітив.

Випадково чи згідно якось вищого задуму, але українській науці дуже пощастило, що пан Ігор тоді наполіг на своєму — і написав тексти, створив навчальні програми і був таким енергійним борцем за якість академічної освіти і науки в Україні. Ігор Скочиляс завжди кудись біг, щось робив, писав, виголошував і організовував. Пам’ятаю нашу зустріч у Кракові, де ми представляли УКУ і програму Єврейських Студій на з’їзді Польського товариства Єврейських Студій. Ігор Скочиляс прибіг на засідання з іншої краківської конференції про церковну історію і так завжди це виглядало – завжди енергійно, завжди в русі, завжди кілька справ водночас.

Ще місяць тому ми розмовляли по зуму, перед екраном пана Ігора прогулювався його знаменитий Кіт і ми щось так зовсім повсякденно обговорювали і планували. Навіть події останніх тижнів, коли вже було відомо про хворобу не змогли підготувати до того, що це буяюче енергійне життя може так трагічно обірватися.

Максим Осадчук, аспірант, менеджер зі зв’язків з громадськістю деканату

 * * *

Надзвичайно світла була людина, не кажучи вже про те, що першорядний науковець. Поруч з професором Скочилясом, завжди всміхненим, енергійним і натхненним, хотілося жити, зростати і мріяти про велике. Вдячний УКУ за можливість вчитися, працювати і спілкуватися з паном Ігорем. Вічна пам’ять.

Іванна Папа, старший викладач кафедри історії

* * *

На жаль, я знала пана Ігоря не так довго. Ми познайомилися на захисті моєї кандидатської дисертації в Інституті Українознавства ім. І.Крип’якевича в 2014 році. Тісніше спілкуватися почали вже з 2016 р., тоді я почала працювати в УКУ. Одного разу, коли я поверталась із занять в корпусі на Свєнціцького і поспішала на іншу роботу в Бібліотеку УКУ, мене наздогнав пан Ігор. У нас було трохи часу, щоб побалакати про різне. Ця розмова була і робочою і неформальною водночас. Вже майже біля будинків УКУ на Козельницькій пан Ігор заскочив мене запитанням: «Ви любите студентів?» Я спробувала пояснити, що вони не завжди «даються любити». У відповідь почула, що якщо їх не любити, то і навчити не дуже вдасться, а втома від викладання стане непідйомною. На тому ми й розпрощалися. Тепер я розумію, що це був його «секретний інгредієнт» викладацької майстерності. Також пан Ігор мав ще одну чудову рису — поруч з ним співбесідник почувався комфортно, без страху сказати щось не те і бути потрактованим не належно. Думаючи про когось ми згадуємо не тільки саму людину, а як почувалися в присутності тієї людини. В присутності чи в розмові з паном Ігорем залишалося відчуття особливої легкості, віри в свої сили, цінності виконаної роботи. Навіть при спогаді ці відчуття нікуди не зникають.

Лілія Питльована, доцентка кафедри історії

 * * *

Як завжди, коли передчасно відходить у Вічність близька чи знайома людина, розуміємо, скільки слів, а передовсім слів вдячності, залишилися несказаними. І тим більше прикро, що були для цього тисячі нагод.

Дякую Вам, пане Ігорю! За Вашу віру і оптимізм. За Вашу чуйність, доброту, людяність і небайдужість. За те, що Ви, завжди кудись поспішаючи, знаходили час для кожного. За те, що сприймали проблеми і турботи інших, як свої. За Ваші листи, відіслані о четвертій ранку. За Ваше незмінне «Тримайтеся!» наприкінці кожного з них. За те, що на Ваше розуміння і допомогу можна було розраховувати завжди.

Спочивайте з миром! Світла і Вічна Пам’ять!

Юлія Півторак, старша викладачка кафедри культурології

* * *

Пан Ігор Скочиляс був деканом Гуманітарного факультету, коли я почала працювати в УКУ як викладачка-погодинниця, і певний час він уособлював для мене всю адміністрацію і взагалі весь університет. Програма Artes Liberales тоді тільки обдумувалась-планувалась, кафедри культурології ще не існувало, але пан Ігор так сміливо планував і так впевнено говорив про майбутнє цих проектів, що нічого іншого не залишалось, як повірити у власні сили і братися до роботи. У нього був талант доручати робочі завдання так, що натхнення до них з’являлося саме собою — він умів помічати в людях найкраще і довіряти йому. Пізніше, коли програми запустились, навіть при випадкових зустрічах в коридорі чи в Трапезній пан Ігор завжди цікавився як нам працюється і чи не потрібна ще якась його підтримка. Умів вкласти найгострішу правду у м’які слова, які міг почути і прийняти співрозмовник, але його позиція щодо питань доброчесності і етики була очевидною і дуже міцною. Його теплої усмішки буде дуже бракувати, думаю, усьому Гуманітарному факультету.

Наталя Працьовита, завідувачка кафедри філології

* * *

Читаючи численні дописи-спогади про пана Ігоря, починаю розуміти, яким вагомим, наповненим і змістовним може бути життя Людини, як воно може діткнути дуже багатьох і залишити свій вічний слід у людській пам’яті. Я, на жаль, не маю цікавої історії та багатьох спогадів чи то про спільну працю, чи про мандрівки з паном Ігорем, бо, на відміну від більшості авторів, не встигла ще добре пізнати цю видатну людину. Мій досвід спілкування з паном Ігорем складається із кількох зустрічей та кількох емейл-повідомлень. Та зі свого боку хотіла б додати, що, думаючи про особу пана Ігоря, відчуваю передовсім вдячність — за те, що в УКУ ми всі вітаємо одне одного словами «Слава Ісусу Христу!», за те, що розвивається напрямок досліджень «Київське християнство», через який багато людей, в тому числі і я, вчаться і пізнають свій обряд, за те, що є приклад людини, яка, не дивлячись на суєту щоденних справ, знаходила час на таку плідну працю, на слова підтримки для інших і на молитву. Я дякую Богові, що змогла, хоч і коротко, та пізнати пана Ігоря. Разом зі спільнотою УКУ сумую та молюся, щоб наш Господь оселив Його душу «у місці квітучому, у місці упокоєння, де лики святих веселяться».

Остап Середа, доцент кафедри історії

КОРОТКИЙ СПОГАД ПРО ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА

(до 9-го дня від смерті)

Як авторитетний історик і відомий греко-католик мирянин Ігор Скочиляс утвердився в останні два десятиліття, після переходу на роботу в Інститут історії Церкви, а тоді на Гуманітарний факультет УКУ. Із багатьох спогадів видно, яке надзвичайне враження на провідників, колег-викладачів та студентів УКУ справила його енергія і завзятість, перед якими, як здавалося, не могла встояти жодна проблема. Я ж хочу повернутися коротким спогадом до кількох епізодів з минулого століття, що передували уківським сторінкам біографії Ігоря.

Ми познайомилися у вересні 1987 року, на збиранні хмелю в радгоспі села Дітківці на Бродівщині. На сільськогосподарські роботи тоді відправили й зелених першокурсників, як я, і вже значно доросліших студентів другого курсу, як Ігор. Щойно перед тим він повернувся на навчання на історичному факультеті Львівського університету з армії — загартованим, веселим, «крутим» — але скромним і чемним водночас. Як пригадую, Ігор найбільше дружив із майбутнім археологом Ярославом Онищуком.

Добрими приятелями ми з Ігорем стали через рік, у серпні 1988 року, коли разом опинилися на студентській археологічній практиці в селі Ратівці на Закарпатті, поблизу угорського кордону. Через сільські поля планували прокласти нову вітку міжнародного газо- чи нафтопроводу, й нашим завданням було провести археологічну розвідку перед укладанням труб. Нами керував молодий викладач історії античної Греції та Риму, доцент Олександр Генріхович Бандровський. Практику розпочали студенти-третьокурсники ще у липні, ми ж, другокурсники, приїхали на їхнє місце через місяць. Протягом обох місяців Ігор виконував обов’язки неформального «командира» нашого студентського загону, і на цю роль він надавався ідеально. Товариський, доброзичливий, відповідальний — Ігор прекрасно давав собі раду з усіма питаннями, які могли у нас з’явитися, і Олександр Генріхович навіть міг спокійно відлучитися на кілька днів. Зрештою, для нас це був золотий час. Особливо цікавих археологічних знахідок не було, але ми мешкали в великих залах місцевої школи, їли смачні закарпатські страви в сільській їдальні, засмагали під теплим закарпатським сонцем, насолоджувалися чеським пивом, і час до часу робили краєзнавчі вилазки до Ужгорода. Було багато часу, щоб поговорити про все, зокрема й про історію України, маловідомі  сторінки якої тоді по-новому прочитувалися, і Ігор з інтересом включався в такі дискусії. Був він надзвичайно цікавим співрозмовником, а ще щирим, доступним, приязним. Завжди поводився гідно і рівно, вмів добродушним сміхом розрядити будь-яку напружену ситуацію. Серед практикантів була студентка третього курсу Ірина Назар, і здається вже тоді їх поєднували з Ігорем справжні почуття – незабаром вони одружилися.

Добре пригадую й нашу спільну тижневу поїздку в Угорщину в березні 1991 року. Від початку до кінця була це виключно студентська ініціатива — ми самі, без жодної участі викладачів, організували перед тим Львівське історичне студентське товариство, вступили в Міжнародну асоціацію студентів-істориків, налагодили контакти з студентами із Будапештського університету імені Етвоша Лоранда, отримали від них запрошення, врешті з веселими пригодами вирушили через Ужгород, Чоп, Шарошпоток, Токай і Дебрецен на Будапешт. Для мене це був перший виїзд за межі Радянського Союзу, мабуть й Ігор не бував за кордоном перед тим. З нами в цій поїздці ще були Андрій Дещиця, Василь Расевич, Олег Фешовець (усі добре відомі сьогодні в своїх ділянках) та ще кілька студентів з Ужгородського університету. Поїздка була надзвичайно весела і цікава (ми побували навіть в офісі молодіжної партії «Фідес», не здогадуючись, яку неоднозначну роль вона відіграє в подальшій історії своєї країни) — до остаточного падіння радянської системи залишалося всього кілька місяців, в повітрі усюди відчувався суспільний оптимізм, зовнішній світ вперше відкривався для нас.

На початку 90-х років, після закінчення університету, Ігор працював у Тернопільському обласному архіві, де розпочав краєзнавчі дослідження з історії рідної Борщівщини. У Львові він бував тоді зрідка, але під час однієї з поїдок подарував мені свою брошуру про Борщівський повітовий комітет УНДО 20–30-х років ХХ ст. Це було невелике, але ретельне і цікаве дослідження, яке розкривало, як функціонували українські партійні структури на локальному та повітовому рівні у міжвоєнний період, яку роль у цьому відігравало місцеве духовенство. На жаль (а може на щастя), за кілька років Ігор покинув студії над політичною історією Західної України у ХХ столітті й перебрався у ранньомодерну добу, до вивчення якої зробив свій основний внесок.

Повернувшись у 1993 році до Львова, Ігор увійшов до кола учнів знаменитого українського історика професора Ярослава Романовича Дашкевича. Про унікальну наукову атмосферу, в якій він тоді опинився, найкраще прочитати у спогадах близького друга Ігоря і мого однокурсника Ярослава Федорука. Ігор став відданим послідовником свого учителя, щирим фанатом історичних студій, здатним подолати усі невигоди небагатого щоденного життя задля наукового пошуку. Згодом Ігор чимало спричинився до вшанування наукової спадщини професора Я. Р. Дашкевича.

Я ж з 1994 року працював під керівництвом іншого видатного львівського історика, академіка Ярослава Дмитровича Ісаєвича. Відносини між двома великими Ярославами були в той час непрості, інколи й конфліктні, але на контактах між їхніми учнями це не позначалося. Характерно, що згодом Ігор нерідко бував в новому будинку Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича на Козельницькій. Знаю, що Ярослав Дмитрович, не вагаючись, відкладав нудні адміністративні справи, задля кількагодинних наукових розмов із Ігорем.

Пізніше, у 2015 році я отримав від Ігоря запрошення перейти на викладацьку працю в УКУ, за що завжди йому буду вдячний. Хоч чимало його часу йшло на «малювання парканів» (так інколи казав про університетські адміністративні обов’язки), Ігор далі світився від відчуття наукового відкриття. Був зразковим вченим і організатором науки, на ньому тримався світ уківських істориків.

Вічна і світла Пам’ять.

Дарія Сироїд, доцентка кафедри філології

* * *

Дуже важко знайти потрібні слова, щоб написати про Ігоря Скочиляса, занадто швидко, занадто боляче…

Ігор був справжнім у всьому що він робив, у своїх дослідженнях, у стосунках, які вибудовував з людьми і між людьми. Не тільки постать Ігоря притягувала до себе людей, але й він сам шукав, знаходив, знайомився і знайомив, збирав і віз до Радомишля, Києва, Харкова, Галича… Попри феноменальну працьовитість і особисту задіяність у всі проєкти, Ігор мислив ширше і вибудовував  стратегію і наукову програму на далекі роки для багатьох людей. Не лише особистий приклад, але й його велика підтримка, справжня довіра допомагали усім нам рухатися вперед, перемагати сумніви і людські немочі. Ігор був і подвижником, і натхненником.

Ігор радо ділився своїми знаннями, ідеями, книжками і можливостями. Але й також вчився, був відкритий до нового, впроваджував інтердисциплінарність в дії. Це добре видно у наукових проєктах, в які анґажував людей з різних сфер, створював майданчики для співпраці. Завдяки йому з’явилася навчальна програма Artes Liberales, він не лише підтримував ідею і брав активну участь в її розвитку і наповненні, але й зумів відстояти і утвердити її. Для Ігоря-керівника не було неможливих завдань. Варто було попросити в нього допомоги, і він допроваджував справу до успішного завершення, часто це було не під силу нікому іншому.

Наукова праця (як Ігор любив казати — органічна) це те, що надавало сенсу, що було потрібне, як повітря. Ігор беріг свою можливість працювати науково (хоч зважаючи на адміністративні обов’язки, часто ціною здоров’я) і дуже підтримував, тішився, коли бачив, як працюють інші. Пригадую, як подзвонив лише для того, щоб сказати, що бачив мій запис у відділі рукописів і тішився, що я знаходжу можливість працювати. Помагав у пошуках матеріалів, сканував, радів, коли міг помогти.

Власне ця особиста підтримка стосувалася не лише науки. Варто було Ігореві розповісти про якісь свої клопоти чи проблеми, при наступній зустрічі Ігор завжди питався: «Як даєш собі раду?»

Завжди був на університетській Літургії, це було для нього архиважливо. Ділився, що працюючи над монографією про монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі, користав з гостинності отців василіян і відновлювався духовно, сповняючи з ними монастирське правило. Зрештою, користав з кожної такої нагоди і був у тому справжній…

Володимир Склокін, доцент кафедри історії

* * *

Я вперше познайомився з Ігорем Скочилясом, тоді — деканом Гуманітарного факультету УКУ, у березні 2015 року. Наша розмова, яка відбулась у Трапезній, стосувалась відкриття на ГФ програми з публічної історії — першої подібної програми в Україні. Пан Ігор ідею радо підтримав і вже незабаром я переїхав до Львова і долучився до команди історичної програми і ГФ. Я прийняв це запрошення не лише тому, що воно відкривало гарну можливість для професійного розвитку, але й тому, що хотів долучитись до уківської спільноти, про яку я вже багато чув. Пан Ігор з його відкритістю, толерантністю, емпатією до інших й моральною принциповістю у найважливіших питаннях вже після нашої першої зустрічі став для мене уособленням цієї спільноти.

Відкритість до змін й експериментів та щира готовність всебічно підтримувати нові цікаві наукові та освітні проекти вирізняли його на тлі більшості інших українських науковців. Ігор Скочиляс був не лише талановитим вченим, але й видатним організатором науки. Навчально-дослідна програма і книжкова серія «Київське християнство» є найкращим свідченням цього, але, напевно, не є єдиним. Я сам, як і багато колег з кафедри і факультету, неодноразово відчував його заохочення і щиру підтримку. Пан Ігор вмів і любив працювати заради спільного блага і часто робив це ціною власного здоров’я й особистих інтересів. Його передчасний відхід є тяжкою втратою для всіх нас, але його приклад продовжує надихати і нагадувати про потребу та важливість служіння як уківській, так і ширшій науковій спільноті.

Назар Федорак, доцент кафедри філології

* * *

Моє знайомство з цим особливим чоловіком і майже всі зустрічі з ним були спонтанними. Ми познайомилися з Ігорем якось непомітно для мене. Далі були різні сидіння під науковими смоковницями у стінах різних корпусів УКУ, і при кожному виступі пана Ігоря постійно звучали нагадування для всіх про певні «домашні завдання». Він казав про це завжди з легким усміхом, але з тією вимогливістю, на яку має право лише той, хто сам регулярно виконує власні «домашні». Стрімкий темп пересування декана Скочиляса уківським простором я тривалий час пов’язував винятково з його, власне, деканською завантаженістю. При тім рідко яка випадкова зустріч у коридорі обмежувалася самим лише привітанням. Він завжди цікавився, як справи, і його погляд та усміх не дозволяли відбутися шаблонним «дякую, добре». Швидкість і уважність — утіленням таких категорій був для мене декан Скочиляс.

Наче подув морозного вітру, залишився в пам’яті спільний вояж на Майдан — єдиний спільний із багатьох відбутих загалом…

А от у 2017-му, коли я опинився серед запрошених до участи в радомишльській робітні «Київського християнства», чи не вперше побачив повільнішого, ніж зазвичай, Ігоря Скочиляса (хоча водночас і дещо втомленішого, ніж тримався зазвичай). У ті дні спільних засідань, дискусій, балачок, жартів і проходів він запропонував перейти на «ти» і перетворився для мене з «пана Ігоря» на Ігоря.

Після таких скорочень міжлюдських відстаней мимоволі починаєш вивчати і сприймати людину пильніше, рельєфніше, глибше. І за цей ближчий доступ до душі я найбільше вдячний Ігореві. Бо з кожним днем, який минає від його незбагненного відходу, повертаючись у загалом малозначущі фрагментарні спогади, відкриваю в них людину-приклад, людину-відповідь на глибоко інтимні моральні питання, людину-світло, людину-поучення. Прикро, що майже не помічав цього, коли Ігор був поруч. Так не помічаєш приємного тепла, поки воно не відходить, і благословенного часу, поки він іще при тобі…

Дякую, Ігорю, що Ти був і що Ти є. Рівного Тобі й теплого світла.

* * *

Студенти, аспіранти та випускники різних років Гуманітарного факультету діляться словами пам’яті та вдячності про професора Ігоря Скочиляса

АСПІРАНТИ

Михайло Мартиненко

Сьогодні проводжали в останню дорогу професора Ігоря Скочиляса. Дуже сумно на душі. Хочеться згадати про нього хороше…

Моя дружина недавно згадувала історію про те, як ще на І курсі, в далекому 2010 році, під час університетської поїздки вона взяла завеликий рюкзак із собою. В результаті нести рюкзак всю дорогу зголосився тоді ще незнайомий викладач, який виявився деканом Гуманітарного факультету)

А я познайомився з паном Ігорем вже у вересні 2014 року, коли я тільки переїхав до Львова і вступив на магістерку з історії в УКУ. І перше що впало у вічі при знайомстві з нашим деканом Ігором Скочилясом – це особливий демократизм, з яким він ставився до студентів. Ця щирість і невимушена манера спілкування з нами, у формальній і неформальній обстановці, мене дуже тоді вразила, навіть на фоні того що я вже знав тоді про культуру взаємин між викладачами та студентами в УКУ. Тим більше це було для мене особливо, тому що до УКУ довелось часто варитись в атмосфері (пост)радянського чинопочитання, коли людина трошки вища за тебе рангом вже може вважати себе напівбогом, а що вже говорити про тих хто йдуть далі…

Пан Ігор завжди стояв горою за студентів та аспірантів, і не тільки за тих чиїм науковим керівником він був, а за кожного. Попри свою зайнятість, він міг уважно слухати кожного з нас за філіжанкою кави в кафетерії чи у себе в кабінеті, радити щось в науковому плані і просто по-людськи підтримати в мить відчаю. Це була взаємна любов і повага. І сьогодні не у одного випускника я бачив сльози та болісний погляд, які красномовніше за всі слова говорять про цю лобов…

Вражаючою була пристрасть пана Ігоря до свого дітища — проєкту «Київське християнство». Далеко не завжди дослідники так «горять» своєю темою як він, бо часто вони сприймають її як звичайну роботу, без особливих високих почуттів. Але і «Київським християнством» інтереси пана Ігоря не обмежувались і завдяки його стараннями народилось немало дуже важливих проєктів. Серед них для мене особливе місце займає реновація закинутих українських цвинтарів у Польщі. Мені здається, що в пам’ять про Ігоря Скочиляса мої друзі і я просто мусимо зберегти і далі розвивати цей напрям…

Пан Ігор був великим патріотом України. Він брав участь в Революції Гідності, допомагав солдатам, підтримував волонтерів. Дуже переймався долею Батьківщини. Пригадую нашу останню з ним розмову, яка відбулась близько року тому в його проректорському кабінеті за кавою. Розмовляли як зазвичай про навчання, науку та мої «косяки» в них, якщо чесно. Але потім пан Ігор дуже багато питав мене про становище в прифронтових містах на Сході і цікавився способами як організувати там просвітництво, щоб виграти війну за серця та уми молоді. В результаті ми засиділись за цією розмовою про Україну довше ніж зазвичай… і все одно не договорили через термінові робочі справи. Відклали на потім… а тут 2020 рік…

Мені досі до кінця не віриться в те, що Ігор Скочиляс так трагічно помер, що сьогодні його поховали і ми більше не зможемо з ним поговорити…

Вічна пам’ять! Дякую Вам, пане Ігоре, за все що зробили для мене, друзів і всієї спільноти. Вибачте, будь ласка, за завдані Вам прикрості. Маю надію що в кращому світі ми побачимось…

Ірина Папа

Коронавірус «забирає» життя кращих… Цей danse macabre «вбиває» віру в різдвяне диво… І змушує нас згадати, що «memento mori» — це не тільки латинський вираз…

Не стало професора Ігоря Скочиляса… Це величезна втрата для його родини, української гуманітаристики, наукової спільноти і всіх тих, хто знав пана Ігоря, мав нагоду з ним працювати, вчитися в нього…

Богдана Тараніна

Пане Ігоре… Не встигла подякувати, не встигла вибачитись, завдавала занадто багато клопотів простроченими дедлайнами. Якби то знати наперед, не пропустила би мабуть жодного семінару, жодної лекції. Неможливо повірити в те, що більше ніколи не почую: «Ну що там, Богдано?» Неймовірна людина, завжди посміхався. Немає слів. Є люди хороші, є дуже хороші, а є пан Ігор. Завжди за все переймається. Завжди і всім намагається допомогти. Пам’ятаю своє іспити в УКУ — тоді в мене вкрали рюкзак з усім, що там було — і він дуже підтримав мене в той момент. Підтримав людину, яку фактично не знав.

Науковий керівник, який завжди стіною за своїх.

Як людина — один з найкращих, кого мені доводилося зустрічати в житті.

Завдяки йому я у Львові, завдяки йому я не здавалась…

Юліана Татьяніна

Не стало мого наукового Вчителя — д-ра Ігоря Скочиляса. Людини, яка мене сформувала. Він був оптиміст, завжди усміхався, реалізовував дивовижні наукові проекти й завжди був готовий допомогти. Мені бракне доречних слів й усвідомлення надходить дивними хвилями. Я не можу уявити Львів і УКУ без п. Ігоря. В його кабінет завжди можна було прийти.

Він ніколи не відмовляв у зустрічі… Мої щирі співчуття п. Ірині Скочиляс та всій родині.

Руслан Чікалін

Я довго думав чи написати IN MEMORIAM від себе. Чи залишити це при собі. Напевно, частину таких спогадів варто описати тут нижче. Але далеко не все. Адже за майже десять років спільної роботи з паном Ігорем відбулось багато подій. Мова не тільки про семінари, конференції, круглі столи та історико-краєзнавчі експедиції, яких ми провели безліч. Мова тут про багато життєвих подій, окремих моментів та справ, що пройшли ми разом. Були серед них і добрі. Були і сумні.

Своєму знайомству з паном Ігорем я зобов’язаний професору Остапові Середі. По закінченні бакалаврату в Донецьку я не мав бажання продовжувати навчання там ще й на магістерці. Я знав про УКУ, але він здавався таким далеким і нереальним. З рештою так воно і було. Якось пан Остап сказав, що розповідав про мене Ігореві Скочилясу, декану Гуманітарного факультету УКУ. І йому було б цікаво зустрітись і поспілкуватись зі мною. Така розмова дійсно сталась незабаром. Я приїхав до Львова за «науковим туризмом» і, як тільки випала можливість, втік з тої конференції, назви якої зараз не згадаю і чухнув в УКУ. Це була неділя. Декан факультету УКУ прийшов в неділю. Особисто. Щоб поспілкуватись з невідомим йому студентом з далекого Донецька. Він запросив мене в кабінет на каву і ми довго говорили про історичні реалії, щоденні виклики… ну і про історичну програму в УКУ. Не варто, думаю, казати, що вже тоді я прийняв чітке рішення — я йду в магістерку в УКУ. Це і так зрозуміло. Декілька разів літом тоді він дзвонив і питався чи «все в силі». Це мотивувало і підіймало дух. Тоді він побачив в коротко стриженому, спортивному східняку в шкіряній куртці науковий потенціал, який може й ніхто не бачив, крім нього.

Мене вражало з яким натхненням і силою пан Ігор викладав, доводив, заперечував, вчив. Як взявся за текст моєї магістерки. Як прискіпливо ставився до кожного твердження, джерела, уважно і по декілька разів вичитував і корегував мої «каракулі», щоб перетворити їх в Магістерську Роботу. Вибивав з голови різного роду академічні і не академічні «дурості» та спрямовував мої сили в правильне русло. Він з першого дня став для мене вчителем. Радив, радів і переживав про кожну подію. Цікавився труднощами і перемогами. Хоч я ніколи не хотів обтяжувати його питаннями свого життя. Намагався відповідати стримано: «все добре».

В 2014 році так відповідати не було сил. Звичне життя рухнуло. Пан Ігор першим прийшов на допомогу. Запропонував її сам і робив все і навіть більше, щоб допомогти моїй родині і мені в цей складний час. За що я буду вдячний все життя і ніколи не забуду цієї доброти і підтримки.

Після 2017 пан Ігор підтримав мою ініціативу йти в аспірантуру. Ми неодноразово говорили з ним до цього про плани моєї дисертації, про тему, ключові моменти тощо. Він з розумінням ставився до всіх моїх викликів. І з терпінням до всіх моїх негараздів, що затримували наш спільний рух в цьому напрямку. З 2017 року і до цих сумнозвісних днів ми працювали з ним разом над моєю роботою…

Це дуже загальні спогади. Сумні і сухі. Насправді ж за цих майже 10 років відбулось безліч подій. Але їх я залишу поки що собі. Скажу тут тільки тезово про декілька з них: Як я про царя Атея розказував; Як ми з паном Ігорем з гадюками (Vipera berus) воювали; Як ми березовий хрест ставили; Як колесо міняли (десь о третій ночі на безкрайніх просторах Самбірщини); Як ми посварились через порцелянові горнятка; Як ми в травматичний футбол зіграли (зламано два дерева, знищено м’яч… ну і травмовано декілька людей). Ну і практично весь час траплялась якась історія, що починалась з «Як я вляпався в історію з…» через свій характер. І як пан Ігор вживав заходів щоб захистити мене від моїх же дій і їх наслідків… Окремі історії про події Революції Гідності… Окремі історії про волонтерську справу, в якій пан Ігор БРав участь і давав повне «зелене світло», дозволивши перетворити кафедру на «оперативний волонтерський центр», де протягом 2014 – 2016 років весь час знаходились каски, бронежилети, форма та різного роду оптика, що йшла до збройних сил та добровольчих батальйонів України. Ми багато кому допомогли. Багато кому врятували життя. Справа не була даремною.

Я дякую пану Ігореві за все. За кожен день. За кожне слово. За кожну науку. За всі ці 10 буремних років. Мені дуже прикро, що міг засмутити його своїм «випаданням з ефіру» чи текстами які в певних місцях могли бути і кращими.

Я буду пам’ятати його науку. Буду пам’ятати його сміх і чисельні анекдоти (в т. ч. про «мінуточку»). Буду пам’ятати те натхнення і силу з якою він брався за роботу (чи то його монографія, стаття, текст курсової роботи, робоча програма курсу, чи важчезна плита з Ґорайця). І цього всього буде бракувати.

Я вірю. Ні. Я знаю, що пан Ігор зараз у кращому світі. І має змогу поспілкуватись з Арсенієм Желіборським, Петром Могилою, Андреєм Шептицьким, Михайлом Грушевським, Ярославом Дашкевичем. Має змогу бути знову разом з батьками. Це єдине, що зараз заспокоює.

Але нам тут буде його бракувати. Мені буде його бракувати…

СТУДЕНТИ

Ольга Стасюк, студентка магістерської програми «Історія» УКУ

Цього року, у березні, пан Ігор організував екскурсію для істориків та культурологів у Національну галерею ім. Андрея Шептицького. Ми обговорювали з ним стародавні ікони, а потім мали семінар-дискусію у самому музеї – такий, як він любив, із застосуванням різних іноземних концепцій до українських реалій, із пошуком спільного та відмінного. Пан Ігор був дуже хорошим науковцем, одним з найкращих. Потім ми роз’їхалися додому, не підозрюючи, що за тиждень почнеться карантин і для магістрів ці офлайн-заняття в УКУ взагалі стануть останніми. Пан Ігор проводив наступні заняття онлайн, із звичним фоном білих вишитих рушників, із незмінною усмішкою. Потім цілою спільнотою ми раділи новоствореному Центру релігійної культури в УКУ і будували подальші плани, «після карантину». Але деякі з нас вже не побачили пана Ігоря інакше, як на екрані.

Насправді дуже важко повірити у те, що сталося. Пан Ігор був дуже світлою, відкритою людиною, хорошим спеціалістом, глибоко віруючим християнином. Він завжди приходив на Загальноуніверситетські літургії, їздив на закордонні гранти та конференції з історії Церкви і привозив звідти нові ідеї, натхненно розповідав про них. Він описував релігійний досвід завжди якось інакше, глибше, яскравіше. Бог прикликав його до себе у час, коли таких людей Україні дуже бракує. Але я щаслива, що мала честь бути знайомою з паном Ігорем, бувати на його лекціях, спілкуватися з ним в позанавчальний час. Спочивайте в Бозі, пане Ігорю. Ми Вас дуже любимо!

Наталя Могильна, студентка магістерської програми «Історія» УКУ

Сьогодні не стало дуже доброї людини. Важко в це повірити. Пан Ігор завжди допомагав і ніколи не відмовляв в допомозі. Співчуття рідним. Вічна пам’ять. Дякую вам за вашу допомогу у важкі часи і доброту.

ВИПУСКНИКИ

Катерина Бенюк

Пам’ятаю, як покликав мене на розмову, коли були проблеми з навчанням. Почув мене, дав пораду і… дав стимул повернутись до навчання. Жодного докору. Розмова як з батьком. Був і назавжди залишиться великою Людиною у наших серцях і пам’яті.

Тетяна Бобик

«Куди ти, ангеле»? – це цитата з власної розповіді Ігоря Скочиляса про один зимовий вечір. Засидівшись допізна в університеті, він вийшов надвір, поспішаючи додому.

І почув цю фразу. Це був, мабуть, 2012–2013 рік.

…Тепер він Вдома. Вічна пам’ять.

Марія Бондарева

Як часто Ви повторювали фразу «сидіння під смоковницею», –  і досі прозвучується в рідних стінах.

Дякую Вам, дорогий наш Учителю, за цінний досвід та науку! Ви огортали любов’ю і вірою у нас кожного.

Зоряна Босак

Про втрати писати завжди важко…

Сьогодні не стало Людини, Ігоря Скoчиляса, яка навчила любити науку, історію Церкви, з якою завжди було легко студентам, і яка вміла писати історію через Віру в Бога, ідею та людей, своїх студентів…

За Вашу віру в мене — дякую, дорогий, Учителю!

За довгі речення — бо так навчив п. Ігор писати.

Коли хтось каже про пріоритети, як не згадати п. Ігоря з його «поличками пріоритетів», або з його примруженими очима (як в кота), повними доброти і теплоти…

Є багато про що згадати — про експедиції, про конфесіоналізм і Замойський собор, про мій вступ на магістратуру, і слова :«Зоряно, ми щось придумаєм».

Коли говорив п.  Ігор, його хотілось слухати, його тексти хотілось читати, тому що історія оживала, коли він говорив.

Жартома в студентські роки, ми вміли і потішитись зі Скочика (бо пан Ігор таку мав електронку). Тепер Ви частина тої Великої Історії, яку самі писали, і якій дали новий подих!

Вибачте, що так і не знайшла час на зустріч…

Іванка Захаревич

20 особистих підходів методології «життєвого наративу» професора Ігора Скочиляса, які допоможуть нам у «написанні повноцінної історії» власного життя.

1. Писати, писати, писати і ще раз писати. Шліфувати свої тексти, немов коштовний смарагд. І не просто писати, а писати якісно. Пан Ігор завжди писав сам і налаштовував нас студентів плідно працювати на результат, тобто писати так, щоб це можна було опублікувати. Він сам мав надзвичайну кількість публікацій, видав багато книг.
2. Завжди знаходити час на молитву, яким би напруженим не був Ваш графік. Ті, хто знають, в якому ритмі жив і працював пан Ігор, напевно пам’ятають, як він не заходив, а «влітав» до університетської каплиці, запалював свічку і ніколи не пропускав Святої Літургії та нагоди запричаститися. Він вмів правильно розставляти пріоритети.
3. Завести собі кота. А якщо він у Вас є, то прислухатись-придивлятись до нього, й шукати натхнення. Пан Ігор розповідав мені, що коли не приходила до нього муза, він любив прокидатися о четвертій ранку, і носити по хаті на руках свого кота. За його словами, так він деякий час ходив, розмовляв зі своїм котом, і тоді думки ніби влягались на дно, в дивовижний спосіб впорядковувались, і пан Ігор вже тоді сідав до писанини. Сам пан Ігор був трохи схожим на кота. Навіть ми студенти, також, любляче називали його добрим пухнастим котом, його прижмурені очі і посмішка випромінювали добро, любов і світло. Пана Ігора завжди хотілось обійняти і … погладити.
4. Ніколи не ігнорувати людей. Завжди відповідати на дзвінки й емейли, навіть якщо дуже коротко. Про це вже писала Христина Кутнів, що за всі роки їхнього онлайн-листування, вона не знайшла жодного листа без відповіді. Я також можу засвідчити, що пан Ігор завжди рано чи пізно, але відповідав на кожного мого листа, і ніколи це не було сухо. Навпаки, з відчуттям мого настрою, внутрішнього стану, він міг написати: « Дякую, Іванко за Вашого розпачливого листа. Не журіться, все так не буде!», або ж «Чудовий текст! Я бачу, Ви писали його, коли настрій у Вас був бойовий!» і завжди не незмінно закінчував «Тримаймося з Богом!». Його емейли нагадували короткі чи довгі смски від Бога. Він умів читати поміж рядків.
5. Завжди вчитись чогось нового і шукати нових досвідів. Владика Борис у своєму слові на парастасі, звернув увагу на одну фундаментальну рису, яку мав пан Ігор. Він постійно ріс. Приймав виклики. Розвивався інтелектуально, духовно, академічно. Його формація Людини як науковця, декана, чи просто співрозмовника завжди була динамічною. У словнику пана Ігора ніколи не було слова «застій».
6. Шанувати і цікавитись своєю історією. Для цього зовсім не обов’язково бути істориком, аби знати історію свого села чи містечка, колядки чи пісні, які співала бабуся, або досліджувати свій родовід. Пан Ігор завжди плекав локальну історію рідної Борщівщини, ділився історіями про свою родину, зокрема часто згадував про потрясіння, яке він пережив, коли померли його батьки.
7. Ніколи не здаватись. Навіть, коли дуже і дуже важко. Пригадую, коли я почала працювати з рукописами для своєї бакалаврської роботи в архіві Національного Музею імені Андрея Шептицького, що у Львові, то спочатку довго не могла звикнути до нечитабельних почерків, й інколи просто сиділа і плакала, бо фізично не могла прочитати жодного слова. Тоді пригадую, мені на допомогу приходив пан Ігор, він брав велику лупу, наближував до чорнильних закарлючок, і вчив мене читати по складах, як вчать дітей у першому класі. Сказав, що дуже добре мене розуміє, бо сам так само ледь не плакав,  коли вчився читати рукописи написані середньовічними німецькими готичними буквами і шрифтами.
8. Знайти свою смоковницю.  Збиратись там, з тими, з ким затишно у цьому світі. Стишуватись. Рефлектувати над прожитим днем. Дякувати за пережиття Господеві.
9. Дбати про три найбільші зустрічі у своєму житті – Людини з Богом, Людини з іншою Людиною, і Людини з самою собою. Жити цими зустрічами, черпати від них силу, бути у постійному діалозі й спілкуванні.
10. Бути відкритим на дотик Бога у своєму житті. Бути відкритим не лише на його благодаті й дари, а й смиренно приймати випробування й  страждання,  далі спокійно нести свій хрест.
11. Посміхатись. Дарувати разом з посмішкою, дитинну лагідність, зворушливість, людяність і добро. Зробити посмішку невід’ємним елементом свого спілкування з іншими, адже усі люди  світу посміхаються однаковою мовою. Мовою Любові.
12. Працювати важко, систематично, з серцем і без відмовок. Не треба вкотре писати, яким працьовитим був пан Ігор. Щодня він виконував заповіт митрополита Андрея Шептицького :”Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!”
13. Любити свою справу, жити нею. Пан Ігор мав свою місію. Він і справді жив програмами та проектами, горів ідеями, а все тому, що насправді дуже любив, те чим займався.
14. Рухатись до джерел. Ad Fontes! Безперестанку шукати автентичності, правди, істини. Не тільки під час написання історичних текстів, але й у щоденному житті.
15. Служити. Запрошувати людей на каву і мити їхні горнятка. Пані Оксана Вінниченко писала про це у своїх спогадах. І ті, хто трохи знають мене особисто, і знають наскільки сильно я люблю каву, можуть собі тільки уявити, яку незліченну кількість разів пан Ігор мив лише моє горнятко!!! І ніколи не дозволив мені зробити це самій, допомогти йому. А скільки він щодня мив тих горняток? Пригадую тоді, у деканаті на вулиці Іларіона Свенціцького, він приймав кожну особу як гостю чи гостя в його «другому домі». Він хотів нам усім служити. Мити наші горнятка, рубати з нами дрова, нести наші наплічники, наповнювати наші миски кашою.
16. Брати відповідальність, приймати рішення швидко і мудро. Не боятись. Найкращий приклад, це присутність пана Ігора разом з нами на Майдані.
17. Бути простим. Не ускладнювати.
18. Бути співтворцями, асистентами Бога. Бути креативним. Створювати нові концепти, йти проти старої системи. Коли пан Ігор починав працювати над своїми проектами, більшість не знала, і не мала жодного уявлення що таке «Київське Християнство» концепт «Slavia Unita», чи про інші джерела унійного тріумфалізму. Але пан Ігор спокійно й впевнено досліджував у цьому напрямку. Кожна його праця була суцільною новизною в історіографії.
19. Сміятись, жартувати, мандрувати по житті із почуттям гумору. Хто знав пана Ігора ближче, той знав, що у цього Божого чоловіка було дуже просте й чудове почуття гумору. Він завжди намагався дивитись на речі занадто напружені із ноткою легкого гумору, і це часто рятувало ситуацію й міняло кут зору на ту чи іншу проблему. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я можу пригадати десяток кумедних історій, де пан Ігор був простий і щирий зі своїм чудовим гумором. Напишу коротко лише один фрагмент. Під час нашої експедиції до села Ґораєць, що у Польщі, де ми відновлювали старий український цвинтар, ми мешкали у великому будинку, який нам орендувала одна родина. То було літо, і на подвір’ї стояв великий блакитний батут, який був призначений для розваг дітей цієї родини. Я раніше, ніколи не стрибала на батуті, і вирішила, що зараз чудова нагода. Вирішила зробити це ввечері, бо мені було соромно, якщо хтось побачить як я стрибатиму. Принаймні з боку, то напевно виглядало б як мінімум дивно. І от, майже у темряві, я добираюсь до батуту, залажу до середини і починаю стрибати. Я стрибала, довго і високо,  інколи навіть напевно видавала «звуки захвату», падала, підстрибувала, робила у повітрі шпагати й елементи бойового гопака, я й досі не знаю, як той батут витримав всі мої «коники». Досхочу настрибавшись, я, щаслива, як слоненя, нарешті зупинилась, аби просто посидіти на батуті й віддихатись, й помітила, що хтось стоїть і мовчки за мною спостерігає. Це був пан Ігор. Мені стало, так соромно, що захотілось, провалитись під землю. Я підійшла до пана Ігора, опустила очі до низу і промовила: «Будь ласка, зробіть вигляд що Ви нічого не бачили, і не робіть хибних висновків стосовно мене, пане Ігоре.» На що пан Ігор засміявся і з теплою усмішкою відповів: «Єдиний висновок, який я зробив, Іванко, спостерігаючи,  з якою енергійністю Ви тут півгодини стрибаєте,  це те, що ми замало навантажуємо наших студентів Гуманітарного Факультету! Треба міняти програму! Добраніч»
20. Жити так, аби кожен день життя перетворювався на промовистий неписаний заповіт. Не знаю чи пан Ігор встиг написати заповіт, чи думав про те, щоб дати якісь настанови молодому поколінню та всім іншим після своєї смерті. Напевно ні.  Він жив і вчив своєю щоденною тихою сумлінною працею, своєю поставою. Він був «найживішим» з усіх живих, яких мені доводилось пізнати. Життя пана Ігора стало найкращою візуалізацією старої доброї істини: «Ми не живемо лише раз. Ми помираємо лише раз. Ми живемо кожен день.»  Він справді жив, і житиме завжди у наших серцях, у наших текстах, у наших вчинках. Таким як пан Ігор, не потрібні заповіти.

Ось так я собі сформулювала 20 речей, яких ми можемо навчитись від пана Ігора, і понести в своє життя.  Бачив би цей текст пан Ігор, то покреслив би, і повиправляв би. Він сказав би щось на кшталт : «Старайтесь бути максимально об’єктивною.Це лишнє. А тут треба більше аргументації. Треба доповнити. Іванко, а де посилання?» а  ще залишив би багато коментарів на полях, так ніби говорив зі мною через мої рядки. Я і сама знаю, що цей текст далеко не ідеальний, і тим більше не повний.

І тому, коли зараз наш дорогий Пан Ігор сидить під смоковницею, мружить очі від сонця, смакує каву з Господом Богом, гладить на своїх колінах якогось райського кота, і жваво розповідає  їм обом про історичний концепт «Slavia Unita», і дискутує про значення уривку із пасхального слова святого Івана Богослова : «Смерте, смерте! Де твоє жало? Пекло, де твоя перемога?»

Я пропоную найперше  учням, студентам пана Ігора, минулим і теперішнім, а також його колегам,  написати бодай про одну річ, якої Вас навчила зустріч з паном Ігором, або ж просто поділитись смішною історією, яку Ви чули від нього або мали нагоду разом її пережити.

Обіймаємо у молитвах Вас, дорогий, пане Ігоре, і дякуємо за все, чого Ви нас навчили. Будемо плекати Ваші зерна, і продовжувати Вашу справу. За життя Ви були для нас усіх Ангелом Земним, сьогодні ж стали Небесним.

Світла і вічна пам’ять.

Марко Климовський

Пам’ятаю, як пан Ігор читав нам лекції ще на І курсі. Завжди заходив до кабінету зі своєю характерною усмішкою і примруженими очима. Багато було у ньому добра, завжди був дуже чуйним до проблем студентів, до їх запитань, легкий у спілкуванні, вмів не тільки розповідати, а й уважно слухати і влучно жартувати. Коли я зустрічав його у коридорах, навіть після завершення його курсу, то він завжди перший вітався, подавав руку, питався як навчання, цікавився, як мені курси цього року, що запам’яталось, що сподобалось, а над чим треба ще попрацювати. Важко усвідомити, що його вже нема, що більше не зустрічатиму його в коридорах УКУ, що він усміхнений більше не подасть руку і не запитає: «як справи?». Завжди його пам’ятатиму саме з тою  усмішкою і примруженими очима.