Іван Альмес ‒ кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету Українського католицького університету, директор Центру релігійної культури імені Ігоря Скочиляса. Багато років займається вивченням чернечої книжкової культури. Сімейна бібліотека налічує понад чотири тисячі видань. Іван каже, що праця в архівах для нього ‒ це наче дивитися фільм чи серіал. Попри те, після «копання» у документах і стародруках, з радістю поспішає до студентів у авдиторію. «Викладаю, щоб мати змогу говорити не лише з мертвими, як це буває в архівах, а й з живими», – усміхаючись розповідає історик. 

Уже незабаром за підтримки Благодійного фонду «Повір у себе»  світ побачить монографія Івана Альмеса «Від молитви до освіти: історія читання ченців Львівської єпархії XVII–XVIII ст.». Ми розпитали в автора про те, які книги читали монахи, чому він почав цікавитися церковною історією, чим займається поза роботою та як організував сімейну книгозбірню вдома.

— Іване, чому ви обрали фах історика? Чи було у вас з дитинства чітке уявлення про те, ким хочете стати?

— Я не мав чіткого бачення ким хочу стати, але з дитинства знав, що мій батько розглядав фах історика як варіант для себе. Він хотів піти вчитися на історичний факультет, але згодом вибрав інший шлях. Та попри те, в нас у домі було чимало книг з історії ‒ всі томи Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова. Крім того, було багато історичних романів, які я почав читати чи не з 5-го класу. У 8-му класі я вже брав участь у шкільних олімпіадах з історії. Мені це дуже подобалося. Згодом постав перед вибором, який фах обрати. Вагався між історією та міжнародними відносинами, і все-таки обрав історію. Визначитись з рішенням мені остаточно допоміг директор бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка Василь Кметь, який є добрим приятелем мого батька. У нас тоді була неформальна зустріч, на якій Василь Федорович за пів години переконав мене піти навчатися на історика. З Львівського національного університету і розпочалось моє професійне становлення.

— Попри те, що ви викладаєте історію студентам УКУ, не полишаєте практичних досліджень. Архіви, поїздки, переклади, спілкування з очевидцями подій – все це вимагає багато часу і, впевнена, забирає чимало сил. У чому азарт досліджень, які подекуди тривають роками?  

— Це, мабуть, вічне питання. Його часто ставлять студентам під час наукових семінарів, а потім воно постає серед дослідників. Знаючи кілька іноземних мов, ми могли б легко працювати в будь-якій компанії, та все одно залишаємося між дослідженнями та архівами. Для мене відповіддю на це питання, принаймні зараз, є «сродна праця». Тобто я знайшов свою улюблену справу, без якої не можу. От не працюю пів року в архіві, а потім розумію, що треба поїхати, бо без цього вже не цікаво. У стінах архіву, між сотень стелажів, ти наче детектив ‒ знайшов одне джерело, друге, на основі яких «вибудовуєш» історію, складаєш певний нарадив. Коли ти доходиш до певного моменту, запитуєш себе: «А що з тими людьми було далі?». І щоб зайти відповідь, починаєш шукати наступне джерело. Таким чином, ти ніби проживаєш ще одне життя з учасниками подій минулого. Працювати в архіві ‒ це наче дивитися фільм чи серіал. Серія за серією, під час перегляду, люди проживають інше життя. Так само науковці під час своїх досліджень.

— То викладати ви пішли, щоб не загубитись поміж архівами?

— Я викладаю, щоб мати змогу говорити не лише з мертвими, як це буває в архівах, а й з живими (сміється, ‒ ред.) Крім того, маю практичну необхідність ‒ покращення ораторських здібностей. У багатьох істориків є з цим проблема. Якщо ти весь час пишеш, то потім все важче транслювати свої напрацювання на загал. Натомість викладання вимагає комунікації наживо зі студентами.

— Багато хто знає вас як учня світлої пам’яті професора УКУ Ігоря Скочиляса. Як ваші шляхи так тісно переплелись?

— З паном Ігорем я познайомився у 2014 році під час завершення навчання на магістратурі. Якраз тоді мені запропонували стати науковим співробітником у Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, і тут пана Ігоря призначили моїм науковим керівником.

За кілька місяців нашої співпраці професор Скочиляс запропонував мені працювати в УКУ, в деканаті Гуманітарного факультету. Пам’ятаю, як він запитав, чи я не проти там працювати. Я, звичайно, погодився. Мою відповідь пан Ігор прийняв так швидко, що я навіть не встиг розпитати, які посадові обов’язки мене чекають. За рік роботи в УКУ, я вступив сюди на аспірантуру. І так закрутилася наша тісна співпраця. Згодом почав допомагати йому асистувати в програмі «Київське християнство». Найціннішою у співпраці з паном Ігорем для мене була довіра. Я не знаю чому, але він мені дуже довіряв. Саме його довіра дозволила мені рости.

— Професор Ігор Скочиляс був дуже заклопотаною людиною ‒ весь час у праці над проєктами, у викладанні, науці. Чи не відлякувало те, що цей ритм передасться і вам?

— Я не боявся цього, хоч добре розумів, що роботи буде багато. І справді, я мав окремі завдання в деканаті, на програмі «Київське християнство», у різних проєктах, а між цим ще доводилось писати дисертацію. Але, як кажуть, щоб з яблука був сік ‒ треба його вичавити. Так само з людиною, коли маєш трохи понаднормових завдань, то швидше бачиш результат.

— Чому ви почали цікавитись саме церковною історією?

— Мій батько священник. Я зростав у тому середовищі, з одного боку, добре розумів його зсередини, а з іншого ‒ доповнював все знаннями з історії. Поєднавши дві близькі й цікаві мені теми, я зайнявся міждисциплінарним напрямком і при цьому отримав фах історика.

— Ваш наставник Ігор Скочиляс тримав високу планку відповідальності, про що свідчили його електронні повідомлення о 5-й ранку чи вичитування студентських робіт з 4-ї. З такою постійною завантаженістю його дружина з гідністю мирилася. Вам також не позичати відповідальності – багато проєктів, дискусій, видань і, окрім того, ви ще швидко реагуєте на різні запити. Як до такої зайнятості ставляться у вас вдома?

— Без особливого захвату (сміється, ‒ ред.). Я нещодавно одружився, тому ставлення буде ще іншим, ніж це було в батьків. У будь-якому випадку мої рідні мене стримують, від того, щоб зануритися в роботу з головою, за що вдячний їм. Адже добре розумію ‒ працювати без стриму це виснажливо і в тому можна справді загубитися, якщо хтось вчасно не смикне збоку.

Зранку я стараюся не відкривати електронну пошту, лише після 9-ї, а інколи не швидше 8-ї години. Так само ввечері починаю впроваджувати практику, щоб після 21-ї до пошти не заглядати. Це мої особисті настанови самому собі, адже вечірні листи це невеликий стрес. Один проєкт, другий, третій і ти вже замість спокійного сну засинаєш з думками про ці запити.

— У 2020-му ви отримали грант від Благодійного фонду «Повір у себе» для праці над монографією «Культурна історія книгозбірень православних та унійних монастирів Львівської єпархії XVII–XVIII ст.». Невдовзі це видання вийде друком у Видавництві УКУ обсягом близько 600 ст. Це клопітка і тривала робота, адже ви опрацювали джерельні матеріали з 15 архівних, бібліотечних та музейних зібрань не лише України, а й Польщі, Австрії, Литви та Риму. Що вас так вабить вивчати чернечу книжкову культуру?

— Цю тему я обрав ще зі своїм науковим керівником д-ром Олегом Духом, коли навчався на 3 курсі бакалаврату. Тоді мені запропонували три теми, однією з них було дослідження бібліотек монастирів. Вибрав її, тому що кожного літа, у перерві між навчання в університеті, приїжджав додому і впорядковував нашу сімейну бібліотеку, яка налічувала більше чотирьох тисяч видань. Спершу книги збирав батько, а згодом полиці поповнювались чтивом моїх братів і сестер, яких у мене семеро. Старший брат вивчав філософію, відповідно є колекція книг з цієї тематики. Сестра навчалася на юридичному факультеті, тому не мало книг є з юриспруденції  і ще багато різних тематик за фахом інших. Тож я сідав, описував кожну книгу, вів каталог. Зараз його вдалось перевести в електронний формат.

Десь на 2 курсі я почав читати твори Отців Церкви. Моїм покровителем є святий Йоан Ліствичник (християнський богослов, візантійський філософ, ігумен Синайського монастиря, ‒ ред.), який написав «Ліствицю», класична лектура для ченців. Після прочитання цього твору мене зацікавила тематика монастирів. Так з 2012 року і до сьогодні монастирі та книги є моєю основною темою, яку вивчаю. Мої перші напрацювання вилились у курсові роботи, дисертацію, а згодом переросли аж до публікації монографії. Тому я вдячний жертводавцям Благодійному фонду «Повір у себе», за те, що підтримали мою ідею зробити з цієї теми більш доступний наратив ‒ не дисертаційний, не студентську роботу, а власне монографію. Це видання потребувало додаткових зусиль і переосмислення того, над чим працював раніше. Її вихід у світ очікується у лютому-березні 2022 року. Планую зробити серію презентацій як у Львові, так і, сподіваюся, за кордоном. Наразі запланована презентація в Парижі, яка відбудеться у лютому в режимі онлайн.

— Що цікавого вам вдалося дослідити в архівах? Передусім, що для вас, як для історика стало відкриттям?

— Я поставив перед собою банальне запитання ‒ чи читають монахи і чому. Раніше в мене було тверде переконання, що це люди книги. Але ці здогадки не підтвердились. Виявилось, що читала тільки еліта, а чернечі низи не читали взагалі.

На ведення бібліотек при монастирях вплинула вестернізація (європеїзація – ред.) чернецтва. Монахи старалися не стільки читати, як мати актуальні книги того часу. До цього кроку їх також підштовхували тенденції, адже тримати бібліотеки було престижно. Василіанський чин, який я досліджую, не таке уже заможне згромадження у порівнянні з іншими тогочасними католицькими, але попри обмежені ресурси, вони також старалися тримати у себе добротні бібліотеки. Якщо хтось з василіан вчився в Римі, то повертаючись додому, віз книгу. Таким чином вони намагалися показати, що не перебувають у гіршому середовищі від інших.

У монографії також заторкую гіпотезу, яку потрібно підтвердити, про те що відбувалася конфесіоналізація по-василіанськи. Тобто василіяни були в складі Унійної Церкви, але при тому мали не лише інституційну автономію (напряму підпорядковувалися Риму – ред.), а й культурну, якою відрізнялися від простору Київської унійної митрополії. Така тенденція частково спостерігалася у чернечій культурі, але це питання потребує глибшого дослідження їхніх щоденників та хронік, що дасть змогу проаналізувати як вони мислили і які розбіжності мали з іншими.

— Складно собі уявити людину, яка цілком асоціюється з історією за якимось іншим заняттям. Але все ж запитаю, яке ваше улюблене заняття поза роботою?

— З шкільних років завжди, коли приходив додому, сідав грати на баяні. В мене аматорська музична освіта. Але останнім часом, на жаль, трохи закинув цю справу. Думаю, невдовзі повернутися до цього. Крім того, люблю дивитися фільми. Якщо є можливість, то дивлюся на вихідних фільми іноземними мовами, щоб це було також корисно. Також люблю футбол. Не пропускаю жодного матчу збірної України. Чемпіонат України дивлюсь менше, щоправда, колись слідкував і за цим.

Бліцзапитання:

— Скільки часу ви спите?

— 7-8 годин.

— Що вас дратує?

— Неорганізованість.

— Про що ви часто забуваєте?

— Буває, що забуваю відповісти на електронні листи, особливо коли переглянув їх.

— За що б ви ніколи не взялися?

— За те, що не можу зробити. Я б ніколи не погодився на справу, яка вище моїх можливостей. Останніми роками доводилось відмовляти в деяких запитах. Це неприємно, але краще зважувати свої можливості, щоб потім не було розчарувань.

— Який фільм ви можете передивлятися декілька разів? Або передивилися б ще раз?

— «Інтерстеллар» – науково-фантастичний фільм Крістофера Нолана.

— Улюблена страва власного приготування

— Картопля пюре (сміється – ред.)

Подорож, яку б ви повторили?

— Поки немає такої подорожі. Думаю, все попереду.

Розмовляла Діана Мотрук для сайту Українського католицького університету.

Фото з особистого архіву д-ра Івана Альмеса.