До Вашої уваги інтерв’ю Оксани Палій з викладачкою Гуманітарного факультету УКУ Оленою Джеджорою. Оригінал на загальноуніверситетському сайті.

Давно мріяла зробити невеликий медіа-проєкт про жіноче лідерство в УКУ. Точніше, створити серію медіа-замальовок, щоб читачі могли побачити ці постаті більш виразними, поза їхніми повсякденними справами. А головне –  показати з іншого, подекуди, несподіваного боку.

Адже жіноче лідерство УКУ одна зі складових, яка творить саме ту спільноту УКУ, та й сам університет, яким ми його знаємо. Жінок-лідерок в УКУ насправді чимала  кількість у різних сферах діяльності. 

Я вирішила обрати своїми героїнями тих особистостей,  які є не надто публічними, для широкого загалу, але про них варто більше розповісти. Завдяки такому ракурсу, зовнішні читачі через призму історій жінок-лідерок можуть пізнати УКУ глибше і з несподіваного для себе боку.

Після того як визначилася з концепцією такого проєкту, довго була  в роздумах, хто ж мав би «відкривати» таку галерею інтерв’ю чи бесід-есеїв?! Продумувала різні варіанти, але відчувала не те… І як результат, все відкладала на потім.  Хтозна скільки б часу ще чекала на реалізацію свого задуму, якби не одна випадкова невипадковість. 

У кінці минулого року, програма медіакомунікацій факультету суспільних наук Українського католицького університету проходила планову акредитацію. Так трапилося, що я мала можливість бути в команді викладачів програми, які мали зустріч із членами акредитаційної комісії. Серед інших учасників бесіди, однією з основних спікерок була викладачка історії Олена Джеджора. Той досвід, врівноважена чіткість у поєднанні з глибоким професіоналізмом, знаннями освітнього процесу, який Олена демонструвала під час зустрічі з учасниками комісії, настільки вразили, що я собі подумала: вона, моя перша героїня. Хоча до того моменту я знала пані Олену заочно, як науковицю, читала її дослідження. Але як героїню інтерв’ю «побачила» саме тоді, під час нашої бесіди з акредитаційною комісією. 

Про свою працю в Університеті розповідає Олена Джеджора. Через призму цього локального сюжету, сподіваємося, читачі побачать, як у люстерку нові несподівані грані УКУ.

Про свою працю в Університеті розповідає Олена Джеджора. Через призму цього локального сюжету, сподіваємося, читачі побачать, як у люстерку нові несподівані грані УКУ.

— Пані Олено, перше питання до банальності очевидне, як УКУ з’явилося у вашому житті? Адже ви археолог, тривалий час працювали в профільній інституції НАН України, аж раптом – ви стали працювати в УКУ?! Як трапилася з вами ця пригода?

— Справді, після закінчення університету, я протягом 19 років працювала у відділі археології Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (тепер – Інститут українознавства І. Крип’якевича НАН України – О.П.), їздила в археологічні дослідницькі експедиції. Археологія була моїм життям, досі дуже люблю цей фах. І ніколи не планувала працювати у навчальному закладі.

Однак, так склалося, що на початку 90-х наше маленьке помешкання стало своєрідною штаб-квартирою, в якій мій чоловік Ярослав Грицак із владикою Борисом Ґудзяком багато спілкувалися про створення, а точніше відновлення Львівської Богословської академії. Найгострішою була проблема з викладацьким складом новоствореного навчального закладу. Це стосувалося не тільки викладання історичних дисциплін, а й підбору викладачів для інших дисциплін – класичних та іноземних мов, філософії, тощо.

І в якийсь момент я сама запропонувала: «Хлопці, я можу вам допомогти, тимчасово викладатиму необхідні історичні курси з історії європейської цивілізації, історії ідей, методології наукової праці.  А потім, коли знайдеться  мені заміна,  повернусь у відділ археології». І от, так тимчасово, викладаю ось уже понад двадцять п’ять  років.

— Вам було складно «переключитися» з науково-дослідної роботи на викладацьку, влитися у зовсім інший колектив?

—  І так, і ні. У мене не було досвіду викладання. Я так боялась семінаристів, що, правду кажучи, коліна тремтіли. Але в нас вже на початках у ЛБА (Львівській богословській академії) створилась справжня  спільнота, де всі один одного дуже підтримували, вболівали одні за одних, відтак була така тепла родинна атмосфера, чого я не відчувала в жодному іншому навчальному закладі. І спілкування зі студентами виявилося справжньою пригодою та неймовірним даром. Зараз, коли УКУ став більший,  ця камерність втрачається, але той дух спільноти обов’язково треба зберігати.

Зрештою дослідницьку польову археологічну роботу я не одразу полишила, ще якийсь час їздила влітку в археологічні експедиції. Потім дещо змінились  обставини, в мене була важко хвора тітка, яку я доглядала, і маленькі діти, тож вже не було можливості приділяти стільки уваги археології. Так я поступово, не одразу, відійшла від польових досліджень з археології. Хоча й маю за ними певну ностальгію. Думаю, студенти відчувають це під час наших лекцій.

— Знаю, що тривалий час в УКУ ви були не лише викладачем історичних дисциплін, а й одним із засновників гуманітарного факультету, першим керівником  міжнародного академічного відділу. Тобто одна поєднували декілька адміністративних обов’язків, які сьогодні в УКУ виконують кілька людей. Це ж колосальна відповідальність?!

— Це справді так, але варто уточнити. На початках діяльності УКУ нас було небагато, а велич проєкту просто приголомшувала. Тоді, власне, і постала потреба поєднувати й виконувати додаткові адміністративні обов’язки. Мені також довелось взятися за всю перелічену роботу. Потреби і виклики були великі, а інших осіб, хто міг би виконувати всю працю у той момент, бракувало. Так ми вчилися не говорити «Я не вмію», а братися до справи і вчитися. Моя ситуація була далеко не унікальною. У нашій маленькій родині багато хто мав по декілька обов’язків. Тут велику роль відігравав приклад таких людей як Джефрі Вілс, владика Борис. Вони мали дивовижний дар – допомагати людині повірити у свої сили, надихати на надзвичайні досягнення.

Втім обсяг обов’язків тоді і тепер був неспівмірний, це теж варто розуміти. У той час УКУ був відносно маленьким університетом, а зараз це декілька факультетів, десятки програм, сотні викладачів, значно більша кількість студентів. УКУ й надалі стрімко і  динамічно росте, тому виникає необхідність, щоб ці обов’язки тепер виконували різні особи.

—  Як вас, викладачку УКУ, сприймали в інших українських університетах? Адже УКУ на початку свого існування не мав, умовно кажучи, офіційного визнання держави. Були якісь негативні пострадянські стереотипи в сприйнятті історичної програми в УКУ викладачами інших вишів?

— Не можу пригадати якихось гостро негативних моментів. На самому початку від наших колег відчувався певний скептицизм: як можна готувати істориків без жодної підтримки з боку держави, за новою навчальною програмою? Лише з часом якісні результати навчання,  які почали практично одразу демонструвати наші студенти, а потім і випускники, поступово змінили думку академічної спільноти інших державних університетів щодо навчання в УКУ. Певною мірою нас навіть почали сприймати як конкурентів.

До того ж, ми завжди були відкриті, демонстрували бажання якісної співпраці, розбудовували партнерства з багатьма інституціями в Україні та за кордоном. Саме результатами праці й долалися тодішні стереотипи. Однак значно більші проблеми виникали у стосунках з державною освітньою адміністрацією, з Міністерством, а не з іншими університетами.

— Ви є авторкою поки що єдиного в Україні підручника з історії європейської цивілізації. Це досі один із найоригінальніших підручників у гуманітарних студіях. Чи плануєте далі розвиватися в цій царині як науковиця? Якщо так, то яким чином? 

— Я видала підручник з історії європейської цивілізації, бо в ньому була велика затребуваність серед академічної спільноти. З роками мені вдалося напрацювати багато нового матеріалу. Тому мрію, вперше за двадцять п’ять років перервати викладацьку працю, і нарешті переосмислити й переписати свою книжку. Я вже знаю, що і як хотіла б сказати в тій книжці своїм студентам і собі самій.

Розмовляла Оксана Палій 

Фото з особистого архіву Олени Джеджори